замітка

Від чистого довкілля до чистої душі

Щороку у квітні у Гаврилівській школі проводиться місячник екології. Заходів із цієї нагоди безліч. Учителями проводилися різноманітні конкурси, вікторини, початкові класи у малюнках відобразили своє бачення проблеми екології, а учні 5 – 11 класів створили стінівки-пам’ятки про те, що на нас чекає, якщо не будемо берегти навколишнє середовище. Не оминули 29-тої річниці Чорнобильської трагедії. З учнями п’ятого класу провів виховну годину «Збережемо красу Землі», провів лекцію з практикою «Я у поході». А з приходом справжнього весняного тепла напередодні травневих свят і до дня Великої Перемоги було проведено загальношкільний екологічний десант, де протягом двох днів уся шкільна сім’я від найменшого учня до вчителів привели до ладу пришкільну територію.  Після всього цього 28 квітня я зі своїми «п’ятачкáми» долучилися до всеукраїнської акції «За чисте довкілля». У цей день ми вирушили збирати сміття обабіч дороги між селами Бабенківка Перша і Гаврилівка Друга. Зібравши п’ять мішків непотребу, діти замислилися, де взагалі-то НЕ потрібно викидати пляшки, фантики, а найгірше – поліетиленові пакетики. Мені хотілося б, щоб дійшло до тих, хто так робить і хоч раз пройшлися і побачили наслідки своєї байдужості. У таких людей і біля двору, мабуть, безлад… Бережімо нашу матінку-природу, бо без неї не буде людства.

Федоров С. І., кл. керівник 5 класу

Екологічний десант

Від чистого довкілля до чистої душі!

 Ось так дружно ми прибирали територію пришкільної ділянки...

... а це ми збирали сміття обабіч дороги між селами.

на "Джурі"

Ми - "Козацьке братство"

Назва команди: КОЗАЦЬКЕ БРАТСТВО.

Наш девіз: «Козацькому роду – нема переводу. Він завжди був вірним своєму народу!»

Емблема: козак Мамай.

Пароль: «Хай козацька мудрість воскреса щоднини. Ти бережи й учи її, дитино!»

Сценка-веселинка:

Баденко Даша. Ото вміли наші предки: і словом влучити, і ногам роботу знайти, бо вміли гопака танцювати.

Соценко Максим. А які побрехеньки знали!

Коваленко Максим. А що правда, то правда!
Якось казала зла цариця

(Її замучила мігрень):

-       Чувала я, що запорожці
Горілку дудлять цілий день!

А кошовий говорить: - Наклеп!
Облудні вигадки! Байки!

-       Невже мені довести хочеш,
Що не питущі козаки?

-       Та ні, - розгладжуючи вуса,
Той розтлумачив: - Це брехня,
Бо часто нам на оне діло,
їй-бо, не вистачає дня!

Медінський Денис. А ось про що дізнався я від писаря...
Зустрілися старезні дідугани -
Колишні реєстрові козаки.

Один поскарживсь: - Пам'ять препогана!

-       Все, мабуть, забуваєш?

-       Навпаки.

-       Виходить, маєш пам'ять ти хорошу?

-       Що ж тут хорошого? - зітхнув козак, -

Вже тридцять літ, як ти позичив гроші,

А я не можу це забуть ніяк.

Гоцак Діма. Я розповім про свого кума...

-       Якби я знав, - зітхнув Гаркуша,

-       В якім поході, у бою,
Віддам я Господові душу,
Складу голівоньку свою!

-       І що б зробив ти? - обізвався
Із куреня бувалий дід.

-       Як що? - Гаркуша засміявся.

-       Я б не пішов у той похід!

Сікорський Іван. Хлопці, годі вже вам теревені правити. Давайте заспіваємо перед дорогою.

Козацький марш біля ватри : козакам часто доводилося воювати, розлука з коханою, рідною стороною – тяжке випробування, але якщо доля до козака буде доброю, а дівчина вірною, вони поєднають свої серця.

Пісня «Сокóли».

І

Гей, десь там, де чорні води

Сів на коня козак молодий,

Плаче, жаль молода дівчина,

Їде козак з України.

Приспів:

Гей, гей, гей, сокóли,

Обминайте гори, ліси, доли.

Дзвінь, дзвінь, дзвінь, дзвіночку,

Степом їжджай, вороночку.

Гей, гей, гей, сокóли,

Обминайте гори, ліси, доли.

Дзвінь, дзвінь, дзвінь, дзвіночку,

Мій степовий дзвінь, дзвінь, дзвінь.

ІІ

Жаль, жаль за милою,

За рідною стороною.

Жаль, жаль, серце плаче,

Більше її не побачу.

Приспів

ІІІ

Меду, вина наливайте,

Не загину, не ховайте,

Буду жити на Вкраїні

Коло милої дівчини.

Приспів

Список добрих справ:

Спогади

Реут Надії Олексіївни, дружини учасника бойових дій, про ветерана Великої Вітчизняної війни, чоловіка –

Реута Олександра Єгоровича

 

Реут О. Є. з дружиною Реут Н. О.

Військова частина: 390 Гвардійський самохідний артилерійський полку у складі ІІ Українського фронту; 47 автополк.

Посада: танкіст, водій вантажівки.

Звання: шофер гвардії сержант; старшина.

-       Доброго Вам дня, бабусю Надю! Як Ваше здоров’я? Дозвольте мені з п’ятикласниками зайти до Вас у гості?

-       Заходьте, мої любі діти!

Так розпочалася наша зустріч із Надією Олексіївною, жінкою, яка досі береже у серці пам’ять про свого чоловіка. Вона поділилася спогадами про Реута Олександра Єгоровича, учасника бойових дій, ветерана Великої Вітчизняної війни і просто чудову людину, батька, дідуся.

Народився Олександр Єгорович 16 грудня 1918 року. У 1938 році був призваний до лав радянської армії. Вів службу на Далекому Сході у 75 Прикордонному загоні НКВС. У 1941 році солдати, дізнавшись про війну, писали воєначальникам листи з проханням відправити їх воювати. І тільки з третього разу хлопців було відправлено на фронт. У кінці липня солдати уже були там, на фронті, у 390 Гвардійському самохідному артилерійському полку у складі ІІ Українського фронту.

Із 1941 по 1943 роки Реут О.Є. був водієм танка. Близько шести місяців юний Сашко їздив на КВ-1. Саме на цій машині солдати підбили двоє бронетранспортерів, одну вантажівку й одного легкого танка. Згодом (згадує Надія Олексіївна) моєму Саші доручили водити Т-34. На цій бойовій машині солдатам вдалося знищити четверо танків і троє бронетранспортерів. На кожному кроці мого героя підстерігала смерть. Олександр Єгорович розповідав, що одного разу, коли їхала танкова бригада, їхній танк поламався (щось із гусеницею трапилося), вони зупинилися. Ремонтували близько чотирьох годин. Відразу ж рушили наздоганяти свою колону. Коли догнали, то німецька авіація розбила усі танки. Поховали солдатів… Пережиті відчуття не передати. Виходить, поломка танка врятувала їм життя.

Спогади виринали у пам’яті сивої бабусі, у якої очі не висихали від сліз. Вона далі розповідає, що танк чоловіка підбили у січні 1942-го у боях під Москвою фугасним снарядом. Командир і той, хто заряджав бойову техніку, загинули відразу. Загорілася башня танка, а в Олександра Єгоровича палав комбінезон. Витягував його радіст-кулеметник. Погода була мрячною, рятівник витягнув пораненого товариша і тушив його у воронці від снаряду. Після цього поранення Олександр Єгорович отримав контузію. Далі був госпіталь. Пролежав там півтора місяця. Недолікувавшись, наш солдат утік, щоб наздогнати свій полк. Таким чином Реут О.Є. не отримав документів про лікування. Про це поранення немає запису у воєнному квитку. Згодом полк перевели під Сталінград. Контуженому солдату не давали дозволу водити танк. Був просто помічником: подавав снаряди, виконував дрібні доручення.

У 43-му став водієм вантажного автомобіля. Перевозив поранених і боєприпаси. Був на Курській дузі, визволяв південний берег України.

Надія Олексіївна згадала історію про справжній героїзм наших солдатів, які не кидали товаришів у біді.

Під час бою, німці збили літак, льотчик катапультувався. Противники прострелили йому ногу. Поранений солдат опинився між двох вогнів. Дивом спустився на землю, заліз у воронку. На пістолет начепив свою каску, щоб дати знак своїм, що живий. Пролунала команда врятувати цього льотчика. Неподалік стояв німецький підбитий БТР. З усіх машин вояки позбирали троси і зробили два великих. Потім прив’язали ці троси до БТР, будучи під прямим вогнем. У БТР через нижній люк заліз поранений льотчик. Рятівники, зібравши всі сили, відтягли машину у безпечне місце, таким чином врятували людину. Трьох солдатів згодом за цей порятунок було нагороджено медалями «За відвагу». Шкода, що час не уберіг їхні імена і того врятованого льотчика.   

Ще один спогад, який засвідчує про те, що хтось оберігає людей на війні. Влітку Саша віз міни, коли був на вантажівці. Дорога вела через якийсь струмок. У ньому ж і загруз. Пробував виїхати сам. Стало спекотно, зняв гімнастерку – нічого не виходило. Пішов шукати когось на допомогу. Побачив, що їде транспорт. Попросив, щоб витягли. У цей же час у його автомобіль потрапляє снаряд від німецької авіації. Від «грузовика» знайшли тільки одне колесо. Згоріло все: воєнний квиток, медалі, одяг, документи. Дякувати Богові, сам залишився живий.

Олександр Єгорович розповідав, що солдати спали мало. Він весь час був на передовій, вивозив поранених. Брав участь у визволенні Дніпропетровська, Кривого Рогу. Важкою була переправа через берег Дніпра. Визволяв Будапешт, Прагу, Відень.

Закінчив війну під Кіненгсбергом.

З 09 серпня по 03 вересеня 1945 брав участь у Японській війні, перевозив снаряди.

Отримав звання гвардія сержант.

Звільнився старшиною. Демобілізований був 10 лютого 1946 року. Наступного року ми одружилися і прожили неповних п’ятдесят дев’ять років. Не стало мого чоловіка 31 березня 2006 року…

Потім тремтячими руками подала Надія Олексіївна нам фотографії, орденську книжку та посвідчення, що підтверджують нагороди нашого героя. До роботи долучилися й онук Олександра Єгоровича з дружиною, які в Інтернеті знайшли записи про свого діда. Історію свого прадіда у класі розповідав Соценко Максим, учень п’ятого класу.  

Олександра Єгоровича нагородили медалями «За бойові досягнення», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», «За взяття Праги», «За перемогу над Германією у Великій Вітчизняній війні», «За перемогу над Японією».

Записали спогади Соценко Максим, 
правнук Руета О. Є. та Реут Н. О. (учень 5 класу)

та Федоров С. І. (класний керівник)

12. 09. 2014 рік

Учні 5 класу з Надією Олексіївною

стаття для "Слави праці"

Найдорожча перлина – щаслива родина

Літопис історії

Херсонщина – це справжнє перлове намисто, водночас просте і вишукане. Навіть малесеньке село може зачарувати вас магією своєї первозданності, а окраса кожного села – її люди. Моя родина – це маленька степова перлинка у цьому намисті, яка має різні відтінки та забарвлення. Моя родина – особлива. І кожен член нашої сім’ї заслуговує хоча б на краплинку уваги. Ніхто з нас не літав у космос, не відкривав нові технології, не робив прорив у науці, але я певна, що усе це іще попереду… Та й без цього мені є про що розповісти. І хоч ця розповідь буде невесела, а інколи – навіть дуже сумна, та це – правда (можна навіть сказати – історія, а історію змінити не можливо).

Почну. І першим заслуговує на вашу увагу мій прадідусь – Кучеренко Іван Якович. Звісно ж,  у мене було ще три прадіди, але про них, на жаль, я майже нічого не знаю. А з прадідусем Іваном я жила під одним дахом. Отже, народився Іван Якович двадцять четвертого серпня тисяча дев’ятсот двадцять першого року у селі Кантамирівка (нині його немає) Каланчацького району. Був він другою дитиною в сім’ї. А всього їх було шестеро: три хлопчики і три дівчинки. Як ви самі розумієте з дати народження, йому судилося пережити страшні часи. Ще підлітком він зазирнув ув очі смерті, на його очах помирали десятки людей, їх забирав страшний і лютий «демон» – голодомор 1932 – 1933 років, про який ми читаємо в підручниках, про який нам розказують учителі. Але підручник не може передати навіть сотої долі тих страждань, про які розповідав мій прадід. Я тоді, будучи маленькою, не могла зрозуміти його слів про те, що в них усе забирали: худобу, врожаї. Нишпорили скрізь: на горищах, у погребах. Діти мусили їсти звичайне зернятко, бур’яни, диких тваринок і пташок, але вони, на жаль, швидко скінчилися. Їхні батьки тяжко працювали, щоб принести додому шматочок хліба. Та з ласки Божої волі уся родина вижила. Вже здавалося, щастя поруч. Мій прадід закінчив вісім класів (хоча він казав «вісім коридорів»). Пішов працювати у колгосп. Став дорослим юнаком. І як це завжди буває, закохався і одружився. У 1940-му році Кучеренко Іван Якович став чоловіком Соценко Лідії Афанасіївні (моєї прабабусі). Молоде подружжя почало нове життя: удвох ходили на роботу, удвох поралися по господарству. Все йшло так, як розпоряджалася доля. 1941 року народився їхній первісток – син Миколка. Через рік з’явився на світ ще один син – Сашко. Молодий щасливий татусь тішився своїми синочками та красунею дружиною. Але, на жаль, щастя було недовгим. Війна дала про себе знати. Того ж 1942 року мого прадіда забрали на фронт. Удома залишилися його найрідніші люди – мама з татом та дружина з двома дітьми. Але, мабуть, саме думка про них зігрівала його серце й спонукала йти до перемоги. Війну він побачив у всій її «красі». На його руках помирали товариші, та й сам він був за крок від смерті: був тяжко поранений, але вижив наперекір долі. Він дуже багато розповідав про ті страшні часи. Про те, як вони, солдати, йшли в бій майже неозброєні, що німецька зброя, яку вони забирали у вбитих солдат, була для них чудом техніки і єдиною надією на життя. Смерть, біль і страждання не змогли його здолати. Мій прадід Іван Якович пройшов усю війну і дійшов до самого Берліна. Звісно ж мав купу медалей та орденів. Але ніякі нагороди не змогли стерти з його пам’яті страшні картини того часу… Рани на тілі загоїлися, але залишилися страшні шрами, та найбільший шрам був у його душі.

Повернувшись з війни, прадід Іван дуже зрадів, що його родина пережила ці часи без втрат. Життя почало налагоджуватися. Діти підростали, а 1949 року на світ з’явилася донька Надія. Прадідусь знову працював у колгоспі разом із дружиною та батьками. Він (як і його батько) став вівчарем. Працював багато і самовіддано. А 1956 року народився наймолодший син – мій дідусь – Ваня. Так родина налічувала вже вісім осіб, стало тіснувато у маленькій хатині. Тому мій прадід розпочав будувати велике помешкання, у якому було б затишно усій його родині. 1961 року будівництво завершилося. Цей будинок і нині просторий і затишний, у ньому живуть дідусь Ваня і бабуся Надія.

У сорок років Іван Якович вже виконав усе, що має зробити справжній чоловік: побудував дім, посадив дерево (сад), народив сина (трьох синів і доньку). Діти підростали, починали самостійне життя і по черзі залишали рідне гніздо, створюючи власні сім’ї. У кожного з них є своя родина і своя життєва історія…

Прадід Іван Якович до самої пенсії пропрацював у колгоспі. Уже коли прийшов час іти на цю саму пенсію, у нього стався перший інфаркт міокарда. І звісно ж – життя змінилося. Йому був потрібен спокій. Він сидів удома, нікуди не виходив, але це його не влаштовувало. Та добре, що в нього велика родина – на той час він уже мав онуків, які й стали для нього розрадою. Саме їм дід Іван багато розповідав про своє життя, а потім і правнукам. Та так склалося, що  лихо чатувало поруч, не покидало їхню родину: страшна хвороба за рік забрала його дружину. Серце прадіда не витримало такого удару – стався другий інфаркт. І діти стали ще більше оберігати свого батька, тому що він залишився один.

Я була ще маленькою і трохи боялася прадіда, він мені здавався дуже суворим, а часом – найвеселішою людиною на світі. Тому що розповідав найцікавіші казки та готував найсмачніші млинці. Далі його життя було наповнене теплотою і турботою рідних.

У вісімдесят років страшний діагноз, рак шкіри, прозвучав для всіє родини, як грім серед ясного неба. Потім були страшні курси радіотерапії, часті знеболювальні ін’єкції. За три роки прадід Іван згас. 29 травня 2005 року його душа полинула за хмари… то був дуже спекотний день, але ясна погода не могла зменшити біль у наших серцях. Але прадід не падав духом, він сказав дуже вражаючу, як на мене,  фразу: «Я прожив довге і складне життя, мав багато щасливих днів, а у лікарні я побачив страшну картину – підлітки з четвертою стадією раку – це навіть страшніше, ніж війна». Він відчував заздалегідь, що скоро його не стане. В останнє для нього 8 травня, як завжди, школярі прийшли з квітами, щоб запросити ветеранів війни на святковий мітинг. А дідусь не зміг стримати сліз і сказав, що це його останній День Перемоги. Це свято було для нього дуже особливим. Він одягав свій найгарніший костюм, а на грудях виблискували медалі та ордени. Завжди брав нас, своїх правнуків, і йшов до своїх побратимів-фронтовиків. Воєнні пісні повертали його у молоді роки, виринав світ спогадів. Тому кожного року Дев’ятого Травня, співаючи ці самі пісні зі сльозами на очах, я згадую свого любого прадіда Івана Яковича Кучеренка.

Мій прадід для мене особливий ще й тим, що виховав такого чудового сина – мого дідуся Ваню. Також доклав зусиль, щоб виховати сімох онуків та сімох правнуків. А вже завдання мого покоління – переповідати іншим правнукам життєву історію нашого роду.

Слив’янчук Карина

учениця 9 класу

Гаврилівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів