Спогади

Реут Надії Олексіївни, дружини учасника бойових дій, про ветерана Великої Вітчизняної війни, чоловіка –

Реута Олександра Єгоровича

 

Реут О. Є. з дружиною Реут Н. О.

Військова частина: 390 Гвардійський самохідний артилерійський полку у складі ІІ Українського фронту; 47 автополк.

Посада: танкіст, водій вантажівки.

Звання: шофер гвардії сержант; старшина.

-       Доброго Вам дня, бабусю Надю! Як Ваше здоров’я? Дозвольте мені з п’ятикласниками зайти до Вас у гості?

-       Заходьте, мої любі діти!

Так розпочалася наша зустріч із Надією Олексіївною, жінкою, яка досі береже у серці пам’ять про свого чоловіка. Вона поділилася спогадами про Реута Олександра Єгоровича, учасника бойових дій, ветерана Великої Вітчизняної війни і просто чудову людину, батька, дідуся.

Народився Олександр Єгорович 16 грудня 1918 року. У 1938 році був призваний до лав радянської армії. Вів службу на Далекому Сході у 75 Прикордонному загоні НКВС. У 1941 році солдати, дізнавшись про війну, писали воєначальникам листи з проханням відправити їх воювати. І тільки з третього разу хлопців було відправлено на фронт. У кінці липня солдати уже були там, на фронті, у 390 Гвардійському самохідному артилерійському полку у складі ІІ Українського фронту.

Із 1941 по 1943 роки Реут О.Є. був водієм танка. Близько шести місяців юний Сашко їздив на КВ-1. Саме на цій машині солдати підбили двоє бронетранспортерів, одну вантажівку й одного легкого танка. Згодом (згадує Надія Олексіївна) моєму Саші доручили водити Т-34. На цій бойовій машині солдатам вдалося знищити четверо танків і троє бронетранспортерів. На кожному кроці мого героя підстерігала смерть. Олександр Єгорович розповідав, що одного разу, коли їхала танкова бригада, їхній танк поламався (щось із гусеницею трапилося), вони зупинилися. Ремонтували близько чотирьох годин. Відразу ж рушили наздоганяти свою колону. Коли догнали, то німецька авіація розбила усі танки. Поховали солдатів… Пережиті відчуття не передати. Виходить, поломка танка врятувала їм життя.

Спогади виринали у пам’яті сивої бабусі, у якої очі не висихали від сліз. Вона далі розповідає, що танк чоловіка підбили у січні 1942-го у боях під Москвою фугасним снарядом. Командир і той, хто заряджав бойову техніку, загинули відразу. Загорілася башня танка, а в Олександра Єгоровича палав комбінезон. Витягував його радіст-кулеметник. Погода була мрячною, рятівник витягнув пораненого товариша і тушив його у воронці від снаряду. Після цього поранення Олександр Єгорович отримав контузію. Далі був госпіталь. Пролежав там півтора місяця. Недолікувавшись, наш солдат утік, щоб наздогнати свій полк. Таким чином Реут О.Є. не отримав документів про лікування. Про це поранення немає запису у воєнному квитку. Згодом полк перевели під Сталінград. Контуженому солдату не давали дозволу водити танк. Був просто помічником: подавав снаряди, виконував дрібні доручення.

У 43-му став водієм вантажного автомобіля. Перевозив поранених і боєприпаси. Був на Курській дузі, визволяв південний берег України.

Надія Олексіївна згадала історію про справжній героїзм наших солдатів, які не кидали товаришів у біді.

Під час бою, німці збили літак, льотчик катапультувався. Противники прострелили йому ногу. Поранений солдат опинився між двох вогнів. Дивом спустився на землю, заліз у воронку. На пістолет начепив свою каску, щоб дати знак своїм, що живий. Пролунала команда врятувати цього льотчика. Неподалік стояв німецький підбитий БТР. З усіх машин вояки позбирали троси і зробили два великих. Потім прив’язали ці троси до БТР, будучи під прямим вогнем. У БТР через нижній люк заліз поранений льотчик. Рятівники, зібравши всі сили, відтягли машину у безпечне місце, таким чином врятували людину. Трьох солдатів згодом за цей порятунок було нагороджено медалями «За відвагу». Шкода, що час не уберіг їхні імена і того врятованого льотчика.   

Ще один спогад, який засвідчує про те, що хтось оберігає людей на війні. Влітку Саша віз міни, коли був на вантажівці. Дорога вела через якийсь струмок. У ньому ж і загруз. Пробував виїхати сам. Стало спекотно, зняв гімнастерку – нічого не виходило. Пішов шукати когось на допомогу. Побачив, що їде транспорт. Попросив, щоб витягли. У цей же час у його автомобіль потрапляє снаряд від німецької авіації. Від «грузовика» знайшли тільки одне колесо. Згоріло все: воєнний квиток, медалі, одяг, документи. Дякувати Богові, сам залишився живий.

Олександр Єгорович розповідав, що солдати спали мало. Він весь час був на передовій, вивозив поранених. Брав участь у визволенні Дніпропетровська, Кривого Рогу. Важкою була переправа через берег Дніпра. Визволяв Будапешт, Прагу, Відень.

Закінчив війну під Кіненгсбергом.

З 09 серпня по 03 вересеня 1945 брав участь у Японській війні, перевозив снаряди.

Отримав звання гвардія сержант.

Звільнився старшиною. Демобілізований був 10 лютого 1946 року. Наступного року ми одружилися і прожили неповних п’ятдесят дев’ять років. Не стало мого чоловіка 31 березня 2006 року…

Потім тремтячими руками подала Надія Олексіївна нам фотографії, орденську книжку та посвідчення, що підтверджують нагороди нашого героя. До роботи долучилися й онук Олександра Єгоровича з дружиною, які в Інтернеті знайшли записи про свого діда. Історію свого прадіда у класі розповідав Соценко Максим, учень п’ятого класу.  

Олександра Єгоровича нагородили медалями «За бойові досягнення», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», «За взяття Праги», «За перемогу над Германією у Великій Вітчизняній війні», «За перемогу над Японією».

Записали спогади Соценко Максим, 
правнук Руета О. Є. та Реут Н. О. (учень 5 класу)

та Федоров С. І. (класний керівник)

12. 09. 2014 рік

Учні 5 класу з Надією Олексіївною