четвер, 28 вересня 2017 р.

Читання мовчки. УМ, 9 клас

9 клас
Читання мовчки 
Які відбитки залишив античний світ на території сучасної України
Яскраві сторінки в кам'яний літопис нашої країни вписала культура античного світу, що розвивалася в міс­тах Причорномор'я в другій половині І тисячоліття до н. е. Це були часи, коли з розвитком продуктивних сил у рабовласницьких полісах Греції виникла потреба в емі­грації частини мешканців. Вони заснували численні коло­нії на узбережжях морів Середземноморського басейну. З Причорномор'я везли до Еллади рабів та хліб, а звідти, разом з іншими предметами торгівлі, потрапляли на наші землі твори античного мистецтва.
Античних міст у північному Причорномор'ї було ба­гато: Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), Ольвія на Дніпро-Бузькому лимані, Танаїс у гирлі Дону.
Та найбільше їх було у Тавриді — прекрасній землі, що з давніх-давен вабила до себе чужинців. Греки знали її ще з часів Гомера.
У VI ст. до н. е. на березі Керченської протоки (Боспору) був заснований Пантикапей (сучасна Керч), що став столицею Боспорського царства. У східному Криму була заснована Феодосія, у західному — Керкінітида (сучасна Євпаторія). 422-421 року до н. е. в севастопольських бух­тах було засноване місто Херсонес Таврійський.
Ольвія давньогрецькою мовою означає «щаслива». Роз­ташована на правому березі Південнобузького лиману. Рельєф місцевості зумовив форму міста у вигляді непра­вильного трикутника. Єдиної точки зору на дату заснуван­ня Ольвії досі немає. Більшість істориків схиляється до думки, що Ольвію засновано на рубежі VII-VI ст. до н. е. чи в першій половині VI ст. до н. е. вихідцями з району Мілета і проіснувала вона до середини III ст.
Античне місто Ольвію вже 150 років розкопують до­слідники. Від його будівель лишилися самі тільки рештки. Але дослідникам ці рештки розповідають дуже багато.
Топографічно Ольвія складалася з трьох частин — Верхньої, Терасної та Нижньої. Останню вже після заги­белі міста було зруйновано водами лиману.
На етапі розквіту наприкінці IV—III ст. до н. е. Ольвія займала територію площею близько 55 га, чисельність її мешканців становила близько 20 тисяч. Місто було оточе­не могутніми мурами. Як і в усіх античних містах, голо­вним центром його була торгова площа та розташована по­руч священна ділянка із залишками храмів та святилищ.
Поруч стояли громадські будинки — резиденція міської влади, спортивна школа тощо. В Ольвії був і театр. Чис­ленні житлові будинки дають уявлення про життя людей тих часів. Вулиці Ольвії вимощено плитами або щебенем, у місті було добре налагоджене водопостачання; вода із джерел по кам'яних каналах збігала до будинків багатіїв та в громадські споруди.
Найкраще зберігся дух античності в Херсонесі Таврій­ському. Величезні башти й стіни, що виростають перед глядачем, справляють неабияке враження.
Херсонес (грецькою — «півострів») побудовано на висо­кому пагорбі, один бік якого омивається морем, а другий — Карантинною бухтою, гаванню стародавнього міста.
Із суші Херсонес — це башти й мури, що збереглися подекуди, заввишки до 10-17 м. Складені з величезних кам'яних прямокутників, стіни вражають своєю непри­ступністю, суворістю. Історія зберегла для нас ім'я будів­ничого цих стін — Агасикл — один із громадських діячів Херсонесу III ст. до н. е.
Порт і головний в'їзд до міста обороняла цитадель, на шляху до якої стоїть величезна кругла башта, найбільша в херсонеських укріпленнях, її діаметр — 22 м. Херсонес існував п'ятнадцять століть, і весь час його укріплення добудовувались і перебудовувались. У центрі міста, в акро­полі, знайдено численні уламки статуй, мармурові дош­ки з текстами декретів, вшанувальними написами тощо.
Вражає виняткова щільність забудови — маленькі дво­рики, жодного клаптика вільного місця. Серед господар­ських приміщень багато витесаних у скелі цистерн, у них вміщувалося до 40 тонн засоленої риби. Цікаві давильні зі складами вина, що зберігалось у велетенських керамічних посудинах — піфосах. У Херсонесі був також великий театр, збудований десь на початку нашої ери. Його «театрон» (міс­ця для глядачів) мав вісім секторів на три тисячі глядачів.
(565 сл.)                                               (Із кн. «Світ моєї України»)
Питаний та завдання до тексту
1.     Де виникла найбільша кількість грецьких колоній?
А На узбережжях морів Середземноморського басейну;
Б на берегах Чорного та Азовського морів;
В на узбережжі Егейського моря;
Г на півдні України.
2.     Що везли з Причорномор'я до Еллади?
А Твори античного мистецтва;
Б рибу та сіль;
В рабів та хліб;
Г сир і тканину.
3.   Не належить до античних міст:
А Ольвія;                                            В Танаїс;
Б Херсонес;                                      Г Трапезунд.
4.   Пантикапей — це:
А Білгород-Дністровський;
Б сучасна Керч;
В Ізмаїл;
Г Феодосія.
5.  Де найкраще зберігся дух античності?
А В Ольвії;
В у Херсонесі Таврійському;
В у місті Тіра;
Г у сучасній Євпаторії.
6.   Скільки часу тривають розкопки Ольвії?
А Понад два століття;
В 150 років;
Б близько 100 років:                     
Г 20 років.
7.     Про що науковцям не розповіли рештки Ольвії?
А Що місто було оточене могутніми мурами, головним центром його була торгова площа та священна ді­лянка із залишками храмів;
Б що в Ольвії був театр;
В у місті було налагоджене водопостачання;
Г про кількість населення, його соціальний та націо­нальний склад.
8.     Назва «Херсонес» у перекладі означає:
А античний;                                           В острів;
Б місто;                                                   Г півострів.
9.     У реченні «Яскраві сторінки в кам'яний літопис нашої країни вписала культура античності...» вжито:
А епітет, метафору;
Б порівняння та персоніфікацію;
В метонімію та гіперболу;
Г метафору та уособлення.
10.  Слово поліс, ужите в тексті, означає:
А договір страхування;
Б місто-держава, міська громада, особлива форма соціально-економічної та політичної організації су­спільства, типова для Стародавньої Греції та Риму;
В документ;
Г поселення.
11.  Назва тексту відображає:
А його сюжет;                             
Б проблематику;
В тему;
Г головну думку.
12.  Укажіть стиль тексту.
А Художній;                                      В публіцистичний;
Б науковий;                                       Г розмовний.


Читання мовчки. УМ, 8 клас п.в.

8 клас. Поглиблене вивчення української мови
Читання мовчки /контрольне чи навчальне/
УЧИТЕЛЬСЬКЕ ЖИТТЯ
Одного разу в День учителя я поставила своїм учням несподіване запитання, що справді їх спантеличило.
Та почну спочатку.
Я прийшла до школи в найкращій сукні. В кожному класі, як го­диться, на мене чекали квіти й привітання. Привітання були написані на найгарніших листівках, найкращим почерком, на який здатні мої десятикласники, найтеплішими словами, які лише спали їм на думку. Мені бажали здоров'я, успіхів, гарних учнів - не без деякого лукавства: самокритичні десятикласники себе такими не вважали.
І в цьому 10-В, подякувавши дітям, я сказала:
-     Ви бажаєте мені творчих успіхів у найблагороднішій справі - вихованні підростаючого покоління. А скажіть, хто буде продовжувати цю благородну справу?
Спочатку мене не зрозуміли. Тоді я запитала просто:
-    Хто з вас хоче стати вчителем?
Мовчання. Жодна рука не піднялася. Було конфузно, але мої вчені діти не могли кривити душею.
-    Тоді хоч поясність мені, чому ви не хочете?
Вони замислилися. Першою руку піднесла Наталка.
-     Ну... по-перше, це ж означає світу білого не бачити! - сказала вона дуже виразно. - У мене мама вчителька. Вона каже: «Школа ви­магає від людини всього її життя». Це дуже важко.
-    А я просто не впоралася б! Адже з нами важко! Примусити кож­ного сидіти, слухати, любити предмет. У мене всі б на головах ходили! - сказала Оленка. - Я б хотіла викладати літературу, але зошити...
-   Як на мене, це дуже одноманітне життя. Програма одна й та сама, з року в рік тлумач одне й те саме, так десятки років, до пенсії - нудно.
Це сказав Вітя. Сказав обмірковано, впевнено.
-    А ще... вже вводять подекуди програмоване навчання. І професія вчителя відживає. Вона стає неперспективною. Навчати будуть ма­шини!
Тут діти заремствували:
-    Неправда! - вигукнула Марина. Вона була доброю дівчиною, і їй здавалося, що Вітя образив мене самим передбаченням, що можлива така заміна. - Неправда! Я не хотіла б учитися в машини. До цього не дійде.
Минув час. Ті діти закінчили школу, багато з них стали студентами. Вони приходять до школи, їх тягне сюди: потинятися по кабінетах, посидіти на уроках, посміхнутися вчителям, з якими тепер можна і хочеться! - говорити на всі людські теми. І давню розмову ми можемо тепер продовжити по-іншому, на якомусь новому рівні.
Так, звичайно, школа вимагає від людини всього її життя. Та це тільки половина правди. Хочете знати, в чому друга половина?
Передусім, життя не може бути тільки в школі. Щоб давати, треба отримувати. І коли я виходжу зі школи - за її стінами теж життя. На мене чекають книги, журнали, газети. Чекає піаніно, щоб я присіла до нього хоч на півгодини. Чекає квартира, щоб я до неї доклала рук. Чекає сім'я. Вимогливо дзвонить телефон, стукають у двері друзі.
Важка вчительська праця? Так, звичайно!
Особливо важкими для мене були перші роки: дошкуляли верткі п'ятикласники, дратували допитливі восьмикласники, і якийсь час я не була впевнена, що витримаю. А потім щось трапилося - прийшло друге дихання. А може, це був перший усвідомлений досвід?
Так, зошити. Не найвеселіше заняття в світі. І ми часто мріємо про те, щоб винайшли автомат для перевірки зошитів. Та хіба є хоч одна творча професія, геть чисто позбавлена чорнового елементу? Хіба поз­бавлена його письменницька діяльність? Хіба мало припадає механічної «чорної» роботи на долю інженерів-конструкторів, лікарів, учених, ак­торів? А невдачі? А переробки? І не один раз, а багато-багато? Як і моя Марина, я не вірю, що рóботи колись замінять учителів. Допомогти вчи­телям вони зможуть - дати точну інформацію, перевірити знання, розу­міння учнями предмета. Але як бути з тим, що не піддається облікові? З тим, що не завжди перекладається словами? Сміх моїх дітей, їх пере­шіптування, їх мовчання, таке рідне - від сонного до патетичного, їх безтурботність або збудження, навіть постава, нахил голови говорять багато. І диктують мені лінію поведінки й тон розмови. Я повинна бути то суворою, то м'якою, то співчутливою і терпеливою, то непохитною... Життя вчительське вимагає швидких реакцій, високої напруги, великої витривалості. Яким все це було б втомливим, якби не було таким різ­номанітним! Ось і відповідь Вітькові на його припущення, що вчитель­ська праця нудна й одноманітна. Як часто діти, закінчивши школу, при­ходять у вересні і просять: «Можна посидіти на уроці?» А потім з до­кором говорять:
-    А в нас було інакше! Чому ви нам цього не казали?
Ревнують:
-     Невже ви й інший клас любитимете, як нас?
Не повторюється любов — вона кожного разу інша. Не повторю­ється урок, тому що діти інші - інший клас, з іншим рівнем, іншими можливостями. І життя змінюється, і зміщуються акценти, і по-іншому звучать багато разів читані в класі рядки.
Приходячи до школи або відвідуючи своїх учителів, люди повер­таються в країну свого дитинства, звідки, за мудрим висловом Сент-Екзюпері, всі ми родом. Цю прекрасну країну не можна забути, вона необхідна для дорослого життя. Від нас, учителів, значною мірою зале­жить, хоч ненадовго повертатися в неї - не тільки за спогадами, а й за радістю, за оптимізмом, за мужністю! (Л. Ковальова, 785 слів).

 Запитання на сприймання та варіанти відповідей
1. З чого розпочався святковий день учительки?
1.  З учнівський привітань зі святом.
2.  У кожному класі чекали квіти, привітання.
3.  Зі святкового концерту.
4.  Із сюрпризу від учнів.
2. Яке запитання поставила перед учнями вчителька?
1.  Чи вважаєте вчительську професію потрібною?
2.  Хто хоче стати вчителем?
3.  Чому нині вчительська професія не популярна?
4.  Чи люблять учні своїх учителів?
3. Що відповіли учні?
1.  Професія подобається, але вчителем не хочеться бути.
2.  Професія вчителя відживає.
3.  Для цієї професії потрібно покликання.
4.  Нудна й одноманітна робота.
4. Як поводять себе колишні учні?
1. Вони приходять до школи посидіти на уроках.
2. Рідко хто з них заходить до школи.
3. Школою цікавляться переважно студенти - колишні випускники.
4. Приводять своїх дітей до школи.
5. Чи важка вчительська праця?
1. Важка, коли немає досвіду роботи.
2.  Так, перевірка зошитів - не найвеселіше в світі.
3.  Важка, якщо не любиш дітей.
4.  Важка, якщо не любити свою справу.
6.   Чи зможуть роботи замінити вчителя?
1. Так.
2.  Ні.
3.  Цілком можливо.
4.  Це зовсім не потрібно, бо в учительській справі багато такого, що не піддається обліку.
7. Чому діти, закінчивши школу, у вересні приходять сюди?
1. Пригадати своє шкільне життя.
2.  Побачити улюблених учителів.
3.  Знову відчути себе дітьми.
4.  Поспілкуватися з учителями.
8. Чи повторюється любов учителя до учнів?
1. Кожен учитель любить дітей по-своєму.
2.  Любов не повторюється, вона кожного разу інша.
3.  Інколи повторюється як урок, так і любов.
4.  Без любові до дітей неможлива вчительська праця.
9. Від кого залежить, щоб вихованці приходили до школи?
1.  Значною мірою від учителів.
2.  Від самих учнів.
3.  Від бажання вчителя.
4.  Від любові учнів до свого класу.
 10.    Який відомий вислів Сент-Екзюпері про школу згадано в тексті?
1. Прекрасна країна знань.
2.  Все починається з берега дитинства.
3.  Всі ми родом з країни дитинства.
4.  Повернення в країну свого дитинства.
11.  Які з поданих епітетів, на ваш погляд, найбільше підходять для характеристики професії вчителя?
1. Найблагородніша професія.
2. Дуже необхідна професія.
3.  Нудна і одноманітна професія.
4.  Творча професія.
12.    Яка основна думка тексту?
1. Учительське життя складне і багатогранне.
2.  Професією вчителя оволодіє не кожний.
3.  Моя рідна школа, рідна вчителька.

4.  Школа і вчителі завжди в моєму серці.

вівторок, 26 вересня 2017 р.

«Діамантовий перстень» Старицька-Черняхівська читати скорочено Ви можете за 20 хвилин. Це  романтична повість про польське повстання 1830—1831 років, спрямоване проти російської корони. Короткий зміст нагадає вам про головні події в книзі.
«Діамантовий перстень» переказ
У кімнаті сидить старий дід, на столі лежить діамантовий перстень, історію якого дід вирішує  розповісти.
І
У 1831 році у Варшаві спалахнуло польське повстання проти царської Росії. Поляки повстали, так як цар вирішив силами польської армії придушити революцію, що розпочалась у Франції. Але керівництво Польщі поволі діяло і вони не змогло скористатись початковою військовою перевагою. Цар Микола Перший почав стягувати військові сили Росії для приборкання “бунтовщиков”. Разом з тим частина царського офіцерства в глибині душі підтримувало прагнення поляків до незалежності. 6 лютого дві армії зійшлись на Гроховому полі: чисельна перевага була у царській армії, але у поляків був героїзм, і, як наслідок, кожна армія зосталась на своїх позиціях, втративши по 14 тисяч вояків з кожної сторони. Російське командування могло придушити повстання за декілька днів, але проявило непотрібну стриманість і війна затягнулась, поки не було змінено керівництво. Серед молодшого офіцерства вирізнялись Жолтков (ремонтер, гуляка, дуеліст, банкомат знаний — не мав жодних ідей та ненавидів усіх лібералістів) і Шлітер (русифікований німець, акуратний, пунктуальний, вимуштруваний, рівний, викликав відразу, жорстокий, не мав товаришів). Шлітер ненавидів діда, який в той час також був офіцером і поважав поляків за їх хоробрість. Російськими військами почав керувати Ридігер, він пішов у наступ, а Давидову наказав розпочати партизанську війну з повстанцями. Давидов нападає на Володимир, де зосередилось близько трьох тисяч повстанців. Спочатку було розбито кінноту, а потім війська почали різанину у місті. Вони вирізали всіх, кого бачили, адже жінки і діти також чинили опір. Були вбиті всі, хто сховався навіть у костьолі. Коли офіцер Лисенко (дід) в’їхав до міста, то побачив, як Шлітер з козаками підпалили панський будинок, у якому була жінка з ножем. Вони сміялись і чекали, коли вона згорить живцем або сама вибіжить до них. Лисенко забіг до будинку, схопив жінку в останній момент коли впав дах, а потім наказав своєму помічникові Туруті завести її до штабу. Так як він не віддав жінку Шлітеру, то отримав собі смертельного ворога на майбутнє.
ІІ
Російські війська починають отримувати перемоги у війні з польською армією, якою командував Двірницький, і останній змушений перейти кордон, що знаменувало його поразку. Війська готуються до нападу на Варшаву, а тим часом частину військ направляють на виявлення і придушення місцевих ватажків повстанців. Так Лисенко зі своїм ескадроном опиняється у селі N, яке належало графові Ружмайло. Головний герой разом зі своїм псом Трезором і вірним вояком Гончаренко їдуть до Ружмайлівської садиби на квартирування. Офіцера вразила краса садиби і парку, все говорило про смак і велич його господарів. Серед прислуги було лише троє старих, всі інші пішли до повстанців. Головного героя провели до графині, яка зустріла його разом з онукою. Жінки були в жалобі, адже поховали сина і онука. На молодій панянці головний герой помічає одну прикрасу — діамантового персня. Графиня надає дах, їжу та свободу для головного героя у своїй садибі, але дає зрозуміти, що спілкування не прагне. Лисенко вечеряє і вперше за довгий час лягає спати на чисте ліжко.
ІІІ
Наступного дня Лисенко обійшов парк, пройшовся до павільйону, а потім пішов у село до Турути, який квартирував у місцевого священика. Лисенко помічає, що між Турутою і дочкою священика Тасею є почуття. Потім головний герой розпитує священика як йому тут жилось при панах, адже вони прагнули насадити католицизм замість православ’я. Він відповідає, що було важко, але напередодні повстання пани почали задобрювати його і селян на свою сторону, обіцяючи зменшити панщину. Тому деякі селяни пристали до панів у боротьбі проти Росії. Лисенко повертається додому через ліс і трохи заблукав. Він чує у лісі пісню і чекає на співачку, але так нікого не побачив. Пізно Лисенко добирається до Ружмайлового.
IV
Лисенко вирішує піти на полювання наступного дня до лісу, але Франц (один зі старих, що залишився у садибі) відмовляє його, каже, що у лісі немає дичини. Лисенко знаходить на підвіконні книгу Міцкевича і читає її до пізньої ночі. Наступного дня Лисенко разом з псом Трезором ідуть на полювання, підстреливши кількох куріпок, він вирішує віддати їх Тасі і довідатись, що за слова у пісні, що він вчора чув. Раптом він знову чує у лісі ту саму пісню, і все відбувається в той самий час, що і вчора. Але Лисенко знову не вдається побачити співака. Він вирішує розгадати цю таємницю і повертається додому. Вдома Франц від імені онуки графині Броніслави запрошує Лисенко відвідати їх бібліотеку. . Довідник цікавих фактів та корисних знань Офіцер приходить до бібліотеки, але там нікого немає. Він починає переглядати і читати книжки, що лежали на столі. Всі книжки були революційними і забороненими у Росії. Зранку Лисенко бере Трезора і під приводом полювання іде до лісу. Там він виліз на дерево і очікував на співака. Він помітив, як співак звернув на стежку і спустився до яру, де тричі постукав і зник, а через годину пішов назад. Лисенко запам’ятав місце і вирішив наступного дня прийти сюди першим. Увечері головний герой знову йде до бібліотеки, де на хвилину зустрічає Броніславу.
V
Наступного дня Лисенко іде до яру, наспівую пісню і б’є дрючком по дереву. З дерева виліз Стефан Порецький, якого розшукували всі навколишні російські війська, так як він був останнім польським командиром у цих землях. Між Лисенко і Порецьким починається бій на шаблях і Лисенко ранить Порецького в руку. В цей час надходить дівчина, якого виявилась Броніслава. Вона просить припинити битись. Лисенко залишає їх і обіцяє зберегти їх секрет. Увечері Броніслава запрошує Лисенко до палацу і розповідає, що Порецький її наречений і він не встиг через неї перейти кордон, щоб продовжити боротьбу. Вона просить Лисенко, як українського козака, допомогти їм двом перейти кордон. Лисенко натякає, що війна поляками вже майже завершена, на що Броніслава відповідає, що вона хоче разом з коханим зустріти смерть на полі бою ніж бачити Польщу під Росією. Лисенко вражають її слова і він обіцяє допомогти їм. Залишившись сам, Лисенко довго міркує над своєю обіцянкою, так як з однієї сторони знаходиться його слово і захоплення самопожертвою молодих людей, а з іншого його кар’єра і подальша доля. Лисенко читає листа від матері, яка пише про господарство і про дівчину, з якою хоче його одружити, так як вона спадкоємиця суміжних з ними земель. Лисенко порівнює цю дівчину з Броніславою і захоплюється останньою.
Лисенко намагається придумати план, як перевезти Стефана і Броніславу через кордом. За кілька днів його запрошують на вечерю до палацу, де його зустрічають Стефан, Броніслава і графиня. Вони палко діляться своїми світоглядами щодо проблем і війни між Польщею і Росією. Так як Лисенко нащадок козацького роду згадується і роль українців у цих подіях. Стефан стверджує, що поляки завинили перед українцями, але вони мають допомогти їм у боротьбі з загарбниками, а потім стати частиною Польщі. Бути під Польщею українцям краще ніж під Росією, на що Лисенко протестує. Броніслава приймає активну участь у розмові, і навіть графиня вступає часом до дискусії.
VІІ
Наступного дня Лисенко приходить до палацу і намагається вмовити Стефана і Броніславу не переходити кордон, так як війна закінчується. Він пропонує перевезти їх до своєї матері і переховати їх деякий час, та вони відмовляються. Тоді Лисенко розповідає свій план: він купить Стефана і Броніславу як кріпаків у графині, отримає документи на їх перевезення і його вірний помічник Гончаренко перевезе їх. Лисенко йде до Турути і розповідає, що має поїхати у місто за документами для кріпаків, що купив у графині Ружмайло і залишає Туруту за старшого. Вдома він розповідає Гончаренко про всій план, той намагається вмовити його відмовитись допомагати інсургентам. Лисенко каже, що дав слово офіцера і Гончаренко обіцяє навіть ціною власного життя виконати доручення. Увечері Лисенко знову йде на вечерю до палацу, там він зустрічає ще одну гостю. Нею виявилась пані Стецька, яку він урятував у Володимирі від Шлітера. Вона каже, що це вона вмовила молодих людей довіритись йому, адже вона знає його шляхетність. Панянка також розповідає як втекла з полону, а тепер вона збирається податись у монахині. Це був останній вечір у Ружмайлові, всі розуміли, що більше ніколи не побачаться. На ранок Лисенко зустрів переодягнених Стефана і Броніславу, посадив у шарабан і всі вирушили у місто.
VІІІ
У місті вони випадково натрапляють на п’яних офіцерів з полку Лисенка. Всім цікаво подивитись на нових кріпаків, а Жолтков і Шлітер починають приставати до Броніслави. Коли Лисенко вдається вмовити піти всіх до маркітанта, дворян помічає молочна мамка Броніслави і з криками “моя графине” кидається до неї. В цей час Жолтков вирішує, що Лисенко вмовив шляхтичів приїхати до міста, щоб їх здати у штаб. Всі хвалять Лисенка за спритність і ведуть до маркітанта, а шляхтичів конвоюють до тюрми у глибокий підземний льох. Шлітер не йде зі всіма, він не повірив у цю історію. У маркітанта Лисенко підтверджує вигадану історію і пригощає всіх, а потім щоб позбутися питань сідає за гральний стіл. Він робить одну ставку за іншою на всі гроші і постійно виграє. Його виграш склав 5000 золотом. Лисенко вийшов від маркітанта, біля входу його очікував Гончаренко. Гончаренко розповів, що Шлітер його розпитував щодо шляхтичів і той підтвердив вигадану історію. Але невпевнений, що той повірив, адже Шлітер дуже підозрілий і жорстокий, і нещодавно побив свого денщика за малий проступок.
ІХ
Ранком Лисенко йде до коменданта і просить зустрічі з ув’язненими під приводом дізнатись розташування інших повстанців. Коли Лисенко зайшов до льоху, Стефан не хотів з ним розмовляти, але потім зрозумів мету візиту Лисенка і попрохав піти до місцевого пріора помолитись за них і передав йому персня і пароль “Еммануель”. Лисенко прийшов до пріора і передав тому персня і пароль. Пріор розпитав де тримають полонених, дістав карту і показав, що з льоху є таємний вихід до річки. Вони почали розробляти план втечі і Лисенко передав 5000, що він учора виграв, адже треба було багато за що заплатити. Лисенко йде через таємний хід від пріора на пошуки виходу з печери біля річки.
Х
Лисенко довго не міг знайти входу, аж поки Трезор випадково не натрапив на люфту. Потім Лисенко прийшов до пріора, який сказав, що люфта на краще. Якщо за ними буде погоня, то вони зможуть втекти через хід, поки погоня вилізе через люфту. Лисенко їде до свого села і прощається з офіцерами, це дає йому алібі. Дорогою вони зустрічаються з провідником, який проводить Лисенко і Гончаренко до яру. Вони залазять до підземного ходу, відкривають таємний механізм і звільняють полонених. Камінь вони не змогли поставити на місце і тікають ходом до річки. Вони чують погоню за собою, це Шлітер прийшов перевірити полонених. Вони встигають вилізти біля річки, поки їх шукали біля люфта. Лисенко передає полонених провідникові і вони перетинають кордон, про що вони сповіщають двома пострілами. На згадку про себе Броніслава дарує Лисенко діамантовий перстень. Лисенко помічає, що під час втечі він загубив офіцерського острога.
ХІ
По приїзду в село Лисенко дізнається, що війну скінчено. Це означало, що Стефан Порецький і Броніслава будуть жити. Лисенко навідується до графині і все їй розповідає, а пані Стецькій радить скоріше їхати з палацу, так як скоро почнуться обшуки. На наступний день до Лисенко приїздить Жолтков і Турута. Жолтков розповідає про втечу бранців і про вбивство Шлітера його денщиком. Також повідомляє, що у мертвого Шлітера знайшли чомусь офіцерську острогу. Лисенко дивиться на свої чоботи і помічає на них вже дві остроги, Гончаренко встиг і тут. Лисенко за наказом починає обшуки і компанію по розшуку повстанців. Багато часу минуло, Лисенко повернувся у своє село і одружився. В нього було два сини і донька. А потім зі служби до нього прийшов Гончаренко і зустрівся вже зі старим Трезором. Якось Лисенко у Києві зустрів Тасю, яка розпитувала за Туруту, який став вже генералом в той час. Якось до Лисенко приїхав поляк і передав листи від Стефана і Броніслави, а також борг у 500фунтів, які колись врятували їм життя. Так скінчилась історія діда про діамантовий перстень і він попросив Гончаренко набити йому люльку.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/diamantoviy-persten-skorocheno/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Людмилі Михайлівні Старицькій-Черняхівській (1868-1941), що була донькою класика вітчизняного письменства Михайла Петровича Старицького та матір’ю талановитої поетеси Вероніки Олександрівни Черняхівської-Ганжі, замордованої енкаведистами, судилося продовжити розробку означеної проблематики.
Одним із кращих полотен літераторки є повість “Діамантовий перстень”, яка була написана в 1929 році, але залишалась неопублікованою 64 роки і з’явилась уперше друком у часописі “Зона” (1993, № 5), а окремою книгою того ж року у видавництві “Веселка”. У жанровому відношенні повість можна кваліфікувати як історико-пригодницьку. Оповідь ведеться від імені свідка й учасника подій Віталія Романовича Лисенка, який доводився Л.Старицькій-Черняхівській дідом, а знаменитому композиторові Миколі Лисенку – батьком. Повість приурочена до 100-річчя польського національно-визвольного повстання 1830-1831 рр., містить історичні реалії того часу, окреслює політичну обстановку в Європі.
Буквально з перших сторінок твору ми поринаємо в жорстоку атмосферу війни, передану цілком реально самим учасником подій. Оповідач, що є представником давнього козацького роду, яскраво характеризує ворогуючі сторони, відомі історичні постаті Дениса Давидова, Дибич-Забалканського, Ридігера, Місієльського та ін. У розповіді ротмістра Лисенка відчувається співчуття до поляків, бо йому, як і кожній чесній людині, огидні були тиранія і жорстокість Російської імперії. Оповідач із захопленням описує героїзм і безстрашність повстанців. Вражаючими є численні ситуації повісті, зокрема взяття міста Володимира-Волинського, бій на Гороховім полі та ін. Поляки боронили свою вітчизну від малого до старого. Своїм завзяттям відважні жінки не поступались чоловіцтву. З богинею війни порівнює Л.Старицька-Черняхівська графиню Стецьку, “котра стояла серед кімнати бліда, у білій, забризканій кров’ю сукні. То була сукня, в якій красуня мала вийти на банкет, а попала на січу. На шиї горіли діаманти. Чорне волосся спадало до колін, вуста були стиснуті, брови зійшлись грізно над переніссям, очі, чорні од гніву, кресали іскри. В правій руці вона стискала ножа. Полум’я вже лізло в вікна, лизало стелю” [3, с.432]. Такою ж відданою інтересам Польщі змальовано й Броніславу – наречену графа Борецького, що керував повстанням. Власне, їхня історія і становить інтимну сюжетну лінію твору, що вдало переплітається з історичною. З долею цих героїв тісно пов’язане й життя оповідача, котрий репрезентує історію діамантового персня.
У повісті Л.Старицької-Черняхівської вдало використано такий сюжетно-композиційний прийом, як спогад. З уст старого сивого діда неквапно ллється оповідь про романтичні пригоди молодих літ. Діамантовий перстень не лише прикраса, а й символ вірності, кохання, вдячності, шани й поваги. Романтична історія цієї коштовності нерозривно пов’язується з описуваними подіями. Сюжет повісті розвивається по висхідній: таємнича зустріч ротмістра Лисенка з графом Борецьким у лісі, їх поєдинок, невдала спроба втечі Стефана та Броніслави і їх ув’язнення, визволення бранців з підземелля Лисенком, хвилююче прощання героїв, що стали побратимами. Ці ситуації суголосні з епізодами з пригодницьких романів В. Скотта (“Айвенго”, “Квентін Дорвард”), П. Куліша (“Чорна рада”). Автор виводить шляхетних героїв, що керуються законами честі й лицарського обов’язку. Художня деталь (діамантовий перстень) служить єднальною ланкою між епізодами повісті, а водночас і обрамлює твір.
У повісті превалює особистісне авторське начало. Виклад від першої особи надає творові задушевності, щирості. Але це не дозволяє письменниці глибоко розкрити внутрішній світ героїв. То ж вона знову й знову послуговується художніми деталями. Наприклад, портрет героїні Броніслави психологізується за допомогою промовистої деталі – очей: “Її очі, обведені чорним колом, здавались мені чорними бездонними криницями. Що відбилося в її очах ? Здивування, смертельний жах... і радість ? Так, радість, я бачив, як спалахнула вона золотою цяточкою на дні цих чорних криниць” [3, с.515]. Переживання оповідача відтворено досить послідовно й часто: “Серце так колотилося, що, здавалося, щось перехоплювало дихання” [3, с.469], “Стримав себе, а в серці мов урвалось щось” [3, с.514], “Серце впало, мов підбитий птах” [3, с.515], “Я кружляв біля брами, мов хижий звір в клітці… Комір душив мене, мундир спирав груди… тому чеканню, здавалось, не буде кінця” [3, с.518]. У творі також багато ліричних відступів, що засвідчують ставлення героя до зображуваного. Наприклад: “Її (Броніслави – Г.Н.) героїзм і патріотизм чарували мене. Я почував себе сп’янілим. Думки кружляли вогненним колом круг моєї голови. І що таке це почуття патріотизму, звідки зроста воно, чим наставля волю!? Вона така хороша, молода, багата, щаслива своїм коханням, – все, все віддає, кидається в життя, повне небезпеки й страшних пригод, щоб зрештою вмерти на полі січі, там, де поляки вмирають за отчизну?
“Отчизна”. В її вустах це слово не було звуком порожнім, я розумів, що в нім було її життя” [3, с.475-476].
Автор уміло поєднує оповідь з діалогом (діалогом-суперечкою, діалогом-описом, діалогом запитань і відповідей та ін.). Наведемо приклад першого з названих різновидів:

“ – Але як козак, як українець маю багато чого закинути вам.
– Що саме?
– Не будемо згадувати минулого: ви самі визнаєте його помилки, – діти не відповідають за батьків... Тепер Польща повстала за свою незалежність, – то є святе право нації, я визнаю його. Але Польща вимагає приєднання до своєї території Волині, Поділля, Київщини. Чи ж це польська територія, польський нарід? Чи ж то один рік гриміли тут шаблі й лилась кров козацька за свою незалежність?” [3, с.482].
Цілком у дусі оповідної манери подані в повісті “Діамантовий перстень” інтер’єри, пейзажні замальовки. Таким є, наприклад, осінній краєвид: “Вже був пізній ранок, сірий, ніжний осінній день простелився над парком, він не був похмурий, тільки сумовитий, бо там, за хмарами, почувалось сонце. В очі мені кинулись одразу ясно-зелені газони, квітники, підстрижені дерева, алеї троянд. Тепер, вдень, і сад, і парк визирали ще краще, ніж учора. Листя ще не злетіло з дерев, але осінь уже торкнулася їх своїм пензлем. Купи зелених дерев, багряних кленів здіймалися на зеленому тлі парку і здавалися кавалками дорогої парчі, кинутої на темний килим” [3, с.444]. Цей та інші пейзажі свідчать про поетичну душу автора, про його вміння помічати найменші зміни в оточенні.
У створенні відповідного колориту повісті велике значення має вдало дібраний автором загальний тон розповіді. У “Діамантовому персні” вдало поєднуються епічна, драматична й лірична тональності, та все ж, на нашу думку, остання превалює. В рядках твору відчувається невимовний жаль за пройденим життям, нереалізованими мріями і сподіваннями. Таких розміркувань у повісті чимало: “Як кохала! Та й він веселий, молодий, чи ж не кохав він її? чи не створені вони були одне для одного? Але – він офіцер, вона бідна квітка польова. О, вона побігла б за ним на край світу... Але він не озвавсь, вона не сказала.
І кожне пішло своїм шляхом, а невимовлені слова кохання каменем прикипіли до серця” [3, с.553].
Або інший приклад: “Дід змовкнув, сива голова схилилася на груди. В хаті стояла тиша... чути було тільки, як міряв годинник час, радість і горе, життя і смерть...
І здавалось мені, що сиві сувої минулого, розгорнені дідовим оповіданням, знову згортаються і осідають туди, в ту бездонну безодню, куди пішли всі людські радості, болі, надії, думки... ” [3, с.555].
Мова повісті “Діамантовий перстень” надзвичайно розмаїта. Багата тропіка й фразеологія засвідчують майстерність автора, глибоке знання лексичних скарбів українського й польського народів. Кожна фраза письменниці видається детально відшліфованою. Словесно-образні формули є точними й ощадними: “зорі вже грали не так яскраво”, “замок глянув сліпими очима”, “серце стиснув такий пекучий жаль”, “поза всім випливала вже думка темна, як грозова хмара”.
Ідейна концепція твору проектувалася на часи Л.Старицької-Черняхівської, коли продовжувалися репресії з боку московської влади, спрямовані проти національно-культурних і державницьких проявів. Повість була свого роду викликом більшовицькому режимові, що успадкував від царського уряду ті ж механізми гноблення й цькування народів. Безперечно, цей твір Л.Старицької-Черняхівської і на сьогодні не втратив своєї ідейно-художньої вартості, користується популярністю у читачів. За сюжетом повісті, що відзначається неабиякою кінематографічністю, можна було б успішно відзняти історико-пригодницький фільм.
Твори “Микола Коваль” М.Венгера та “Діамантовий перстень” Л.Старицької-Черняхівської належать до різних століть та епох, але в них віддзеркалюється (попри відмінності в оцінках подій, у стильових параметрах) небайдужість українців до процесів, що відбуваються в сусідніх національних спільнотах.