Українка Леся — Лісова пісня аудиокнига

Лист турецькому султану від запорожців

Лист турецькому султану від запорожців

Пародія

Вельмишановний султане Кипарисе ІV!

Раді вітати тебе, хоч позаочі. Ми пишемо тобі, поганцю, листа, щоб ти читав і тріснув від злості. Перо в руці тримаю я – старезний Дуб. Біля мене мої вірні друзі-побратими: ясночолий Ясен, кремезний Граб, зеленоокий Горіх, твердолобий Кедр, войовничий Каштан, хохотун Клен, крутов’яз В’яз, відважний Бук. Тут у нас так весело, що аж за стовбури тримаємося.

У нас до тебе, короткострижений султане, проханнячко одне. Точніше б сказати – вимога! Занадто вже ти розгулявся зі своїми чагарниками по наших лісах і садах. Чимало полонянок узяв у свій гарем-парник. Верни нам наших дружин і сестер, смердючий волоцюго! Якби було менше таких як ти, то й зéмлі наші були б щасливіші. Ми б тоді називалися Зеленим Раєм, а не палаючим краєм. Ми до останньої краплі живиці будемо захищати свої ліси, щоб вони століттями дарували Матінці-Природі любов і радість.

Знай, кривобокий, що про Українські Ліси ще дізнається світ.

Знай, бусурмане Кипарисе, що нам потрібен ти. Ми ж тебе зітремо в тирсу, хоч тоді з тебе буде користь. Що? Сатанієш від люті? Не знаєш, де б його сховатися? Ха-ха-ха... Вирвемо тебе із корінням, де б ти не був.

Знай, що ми гуртом можемо відстояти своє право на існування. Наша сила в єдності та братерстві, у довговічності. І хай там як, ви все одно не здолаєте усіх нас. Бо дрімучі ватаги Кедра, Каштана з півдня, Бука, Граба з півночі та заходу мають неабияку жагу до життя, волі і прагнуть їх оберігати. А ти, шайтане, тільки те і знаєш, щоб завойовувати та нищити! Та й то, тільки твої вояки-собаки. Чому ж ти сам не прагнеш до розростання своїх володінь мирним шляхом?

Одумайся, султане, бо допоможемо обсипатися усім твоїм голочкам, будеш  тоді посміховиськом для свого народу.

На цьому слові, будь здоровий – чахни потихеньку.

З найкращими побажаннями

Дубище та його вірні козарлюги

P. S. Звісно, усе це сприймайте, як пародію. Сюжет взято зі  знаменитої картини І. Ю. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».

Дудченко Михайло

(вікова категорія: 14 років)

вірші

Є у мене братик,

Звуть його Михайлик.

Турботливий він дуже,

На допомогу кличуть: «Друже!»

Він – старанний учень,

У нього добра вдача.

І посмішка ласкава,

І мені з ним завжди

Так весело й цікаво:

І складну задачу

Разом ми розв’яжем,

Квітку намалюєм

І в футбол пограєм;

І вірші розучим,

Й пісню заспіваєм,

І своїй родині душу звеселяєм!

***

Зима... Так холодно навколо.

Ич! Заметіль як розійшлась!

Мороз на вікна ліг казково,

А річка кригою взялась.

***

Я люблю свою Вкраїну,

Я люблю своє життя.

Люблю матусеньку єдину

І бабусю, й дідуся.

Я люблю свою сестричку,

Татка також я люблю.

Я люблю тебе, Гаврилівко,

За цей світ, що ти дала!                                                                      Дудченко Дарія

(вікова категорія: 9 років)

Легенда про птахів

Легенда про птахів

Було колись у матері троє синів. Старший ріс сильним і хоробрим, середній – був лагідним і розсудливим, а молодший – настільки працьовитий і спритний, що його усі в родині любили. Життя на землі було якимось дивним, адже тоді не існувало птахів. Люди жили постійно в страху, бо владарювали Лють, Зло і Темінь. Де тільки вони з’являлися, так відразу й усе знищували. Людей рятували тільки тварини, замітаючи своїми хвостами сліди. А хто потрапляв у зловіщі руки лиходіїв – ставав їхнім слугою. І був настільки злим, лютим, а душа і серце темніли, що ніхто вже не міг бідолагу врятувати. Нещасні люди все тікали, тікали, тікали від зла… Світла надія була тільки у чистому небі, де царювало Добро, але Воно саме не могло подолати злі сили.

А в той час, коли Лють, Зло і Темінь пожирали усе на землі, сини бідної жінки вирішили битися з темними силами. А до матері з’явилося Добро і сказало, що сини її з ним, світло буде світити їм шлях. Як тільки мати не побивалася, як тільки не заливалася слізьми, а сини в один голос сказали:

-     Досить тікати, мамо. Ми подолаємо усю лють! Адже твоя любов із нами.

І покинули хлопці свій рід. Вирушили у дорогу. Довго їм іти не довелося, адже чорнота була близько.

Дізналися Лють, Зло і Темінь, що до них ідуть битися, та й розреготалися. Не повірили, що їм, наймогутнішим силам, будуть протистояти якісь хлопці. Але вони не знали, що сила хлопців у нескореності духу.

Першим у бій вступив хоробрий син із Люттю. Вона була найбільша, але хлопець виявився сильнішим і витримав увесь гнів, який на нього звалився. Побачила Лють, що старший брат не здається, та й лопнула від люті.

Тоді Зло вступило у бій із лагідним сином, який найбільше хотів миру. Він переміг Зло, розтопивши йому крижане серце.

Найскладніше було меншому братові, бо Темінь панувала скрізь. Щоб її здолати, хлопчина так швидко бігав, розганяючи весь темний туман. Коли знайшов Темінь, то відбулася страшенна битва. Темна сила залишила на хлопцеві чорний слід. Але хлопець, взявши серпи (а він був жнець), підкосив непереможну Темінь, а силу вона брала із темних надр землі. У ту ж мить уся темінь розвіялася. У хлопців після такої переможної битви не було сил, щоб повернутися додому. Та й материнське серце не витримало розлуки. Тоді Добро вирішило, щоб більше ніколи не панували Лють, Зло і Темінь на землі, а завжди було тільки світло і люди жили в мирі та спокої. Воно перевтілило матір у нещасну зозулю, старшого сина – у ясного сокола, середнього – у голуба миру, а меншого сина – у серпокрильця чорного. З того часу  у небі з’явилися птахи, а сокіл із голубом сповіщають людям про небезпеку і бережуть мир. А серпокрилець чорний завжди літає у небі, бо коли спуститься на землю, то Темінь, Зло і Лють запанують знову.

Піньонжик Тетяна

(вікова категорія: 10 років)

Особистості і досягнення моєї родини Твір-нарис

Особистості і досягнення моєї родини

Твір-нарис

Так, так, саме особистості моєї сім’ї, тому що написати про когось одного, означає образити інших. Моя родина – особлива. І кожен член нашої сім’ї заслуговує хоча б на краплинку уваги. Ніхто з нас не літав у космос, не відкривав нові технології, не робив прорив у науці, але я певна, що це усе іще попереду… Та й без цього мені є про що розповісти. І хоч ці розповіді не будуть дуже веселі, а інколи – навіть дуже сумні, та це – правда (можна навіть сказати – історія, а історію змінити не можливо).

Почну розповідь. І першим заслуговує на вашу увагу мій прадідусь – Кучеренко Іван Якович. Звісно ж,  у мене було ще три прадіди, але про них, на жаль, я майже нічого не знаю. А з прадідусем Іваном я жила під одним дахом. Отже, народився Іван Якович двадцять четвертого серпня тисяча дев’ятсот двадцять першого року у селі Кантамирівка (нині його немає). Був він другою дитиною в сім’ї. А всього їх було шестеро: три хлопчики і три дівчинки. Як ви самі розумієте з дати народження, йому судилося пережити страшні часи. Ще підлітком він зазирнув ув очі смерті, на його очах помирали десятки людей, їх забирав страшний і лютий «демон» – голодомор 1932 – 1933 років, про який ми читаємо в підручниках, про який нам розказують учителі. Але підручник не може передати навіть сотої долі тих страждань, про які розповідав мій прадід. Я тоді, будучи маленькою, не могла зрозуміти його слів про те, що в них усе забирали: худобу, врожаї. Нишпорили скрізь: на горищах, у погребах. Діти мусили їсти звичайне зернятко, бур’яни, диких тваринок і пташок, але вони, на жаль, швидко скінчилися. Їхні батьки тяжко працювали, щоб принести додому шматочок хліба. Та з ласки Божої волі уся родина вижила. Вже здавалося, щастя поруч. Мій прадід закінчив вісім класів (хоча він казав «вісім коридорів»). Пішов працювати у колгосп. Став дорослим юнаком. І як це завжди буває, закохався і одружився. У 1940-му році Кучеренко Іван Якович став чоловіком Соценко Лідії Афанасіївні (моєї прабабусі). Молоде подружжя почало нове життя: удвох ходили на роботу, удвох поралися по господарству. Все йшло, як розпоряджалася доля. 1941 року народився їхній первісток – син Миколка. Через рік з’явився на світ ще один син – Сашко. Молодий щасливий татусь тішився своїми синочками та красунею дружиною. Але, на жаль, щастя було недовгим. Війна дала про себе знати. Того ж 1942 року мого прадіда забрали на фронт. Удома залишилися його найрідніші люди – мама з татом та дружина з двома дітьми. Але, мабуть, саме думка про них зігрівала його серце й спонукала йти до перемоги. Війну він побачив у всій її «красі». На його руках помирали товариші, та й сам він був за крок від смерті: був тяжко поранений, але вижив наперекір долі. Він дуже багато розповідав про ті страшні часи. Про те, як вони, солдати, йшли в бій майже неозброєні, що німецька зброя, яку вони забирали у вбитих солдат була для них чудом техніки і єдиною надією на життя. Смерть, біль і страждання не змогли його здолати. Мій прадід Іван Якович пройшов усю війну і дійшов до самого Берліна. Звісно ж мав купу медалей та орденів. Але ніякі нагороди не змогли стерти з його пам’яті страшні картини того часу… Рани на тілі загоїлися, але залишилися страшні шрами, та найбільший шрам був у його душі.

Повернувшись з війни, прадід Іван дуже зрадів, що його родина пережила ці часи без втрат. Життя почало налагоджуватися. Діти підростали, а 1949 року на свят з’явилася донька Надія. Прадідусь знову працював у колгоспі разом із дружиною та батьками. Він (як і його батько) став вівчарем. Працював багато і самовіддано. А 1956 року народився наймолодший син – мій дідусь – Ваня. Так родина налічувала вже вісім осіб, стало тіснувато у маленькій хатині. Тому мій прадід розпочав будувати велике помешкання, у якому було б затишно усій його родині. 1961 року будівництво завершилося. Цей будинок і нині просторий і затишний, у ньому живуть дідусь Ваня і бабуся Надія.

У сорок років Іван Якович вже виконав усе, що має зробити справжній чоловік: побудував дім, посадив дерево (сад), народив сина (трьох синів і доньку). Діти підростали, починали самостійне життя і по черзі залишали рідне гніздо, створюючи власні сім’ї. У кожного з них є своя родина і своя життєва історія…

Прадід Іван Якович до самої пенсії пропрацював у колгоспі. Уже коли прийшов час іти на цю саму пенсію, у нього стався перший інфаркт міокарда. І звісно ж – життя змінилося. Йому був потрібен спокій. Він видів удома, нікуди не виходив, але це його не влаштовувало. Та добре, що в нього велика родина – на той час він уже мав онуків, які й стали для нього розрадою. Саме їм дід Іван багато розповідав про своє життя, а потім і правнукам. Та так склалося, що на цьому лихо не покинуло їхню родину: страшна хвороба за рік забрала його дружину. Серце прадіда не витримало такого удару – стався другий інфаркт. І діти стали ще більше оберігати свого батька, тому що він залишився один.

Я була ще маленькою і трохи боялася прадіда, він мені здавався дуже суворим, а часом – найвеселішою людиною на світі. Тому що розповідав найцікавіші казки та готував найсмачніші млинці. Далі його життя було наповнене теплотою і турботою рідних. У вісімдесят років страшний діагноз, рак шкіри, прозвучав для всіє родини, як грім серед ясного неба. Потім були страшні курси радіотерапії, часті знеболювальні ін’єкції. За три роки прадід Іван згас. 29 травня 2005 року його душа полинула за хмари… то був дуже спекотний день, але ясна погода не могла зменшити біль у наших серцях. Але прадід не падав духом, він сказав дуже вражаючу, як на мене,  фразу: «Я прожив довге і складне життя, мав багато щасливих днів, а у лікарні я побачив страшну картину – підлітки з четвертою стадією раку – це навіть страшніше, ніж війна». Він відчував заздалегідь, що скоро його не стане. В останнє для нього 8 травня, як завжди, школярі прийшли з квітами, щоб запросити ветеранів війни на святковий мітинг. А дідусь не зміг стримати сліз і сказав, що це його останній День Перемоги. Це свято було для нього дуже особливим. Він одягав свій найгарніший костюм, а на грудях виблискували медалі та ордени. Завжди брав нас, своїх правнуків, і йшов до своїх побратимів-фронтовиків. Воєнні пісні повертали його у молоді роки, виринав світ спогадів. Тому кожного року 9 Травня, співаючи ці самі пісні зі сльозами на очах, я згадую свого любого прадіда Івана Яковича Кучеренка.

Мій прадід для мене особливий ще й тим, що виховав такого чудового сина – мого дідуся Ваню. Також доклав зусиль, щоб виховати сімох онуків та сімох правнуків. А вже завдання мого покоління – переповідати іншим правнукам життєву історію нашого роду. 

Слив’янчук Карина

(вікова категорія: 14 років)