Особистості і
досягнення моєї родини
Твір-нарис
Так, так, саме
особистості моєї сім’ї, тому що написати про когось одного, означає образити
інших. Моя родина – особлива. І кожен член нашої сім’ї заслуговує хоча б на
краплинку уваги. Ніхто з нас не літав у космос, не відкривав нові технології,
не робив прорив у науці, але я певна, що це усе іще попереду… Та й без цього
мені є про що розповісти. І хоч ці розповіді не будуть дуже веселі, а інколи –
навіть дуже сумні, та це – правда (можна навіть сказати – історія, а історію
змінити не можливо).
Почну розповідь.
І першим заслуговує на вашу увагу мій прадідусь – Кучеренко Іван Якович. Звісно
ж, у мене було ще три прадіди, але про
них, на жаль, я майже нічого не знаю. А з прадідусем Іваном я жила під одним
дахом. Отже, народився Іван Якович двадцять четвертого серпня тисяча дев’ятсот
двадцять першого року у селі Кантамирівка (нині його немає). Був він другою
дитиною в сім’ї. А всього їх було шестеро: три хлопчики і три дівчинки. Як ви
самі розумієте з дати народження, йому судилося пережити страшні часи. Ще
підлітком він зазирнув ув очі смерті, на його очах помирали десятки людей, їх
забирав страшний і лютий «демон» – голодомор 1932 – 1933 років, про який ми
читаємо в підручниках, про який нам розказують учителі. Але підручник не може
передати навіть сотої долі тих страждань, про які розповідав мій прадід. Я
тоді, будучи маленькою, не могла зрозуміти його слів про те, що в них усе
забирали: худобу, врожаї. Нишпорили скрізь: на горищах, у погребах. Діти мусили
їсти звичайне зернятко, бур’яни, диких тваринок і пташок, але вони, на жаль,
швидко скінчилися. Їхні батьки тяжко працювали, щоб принести додому шматочок
хліба. Та з ласки Божої волі уся родина вижила. Вже здавалося, щастя поруч. Мій
прадід закінчив вісім класів (хоча він казав «вісім коридорів»). Пішов
працювати у колгосп. Став дорослим юнаком. І як це завжди буває, закохався і
одружився. У 1940-му році Кучеренко Іван Якович став чоловіком Соценко Лідії
Афанасіївні (моєї прабабусі). Молоде подружжя почало нове життя: удвох ходили
на роботу, удвох поралися по господарству. Все йшло, як розпоряджалася доля.
1941 року народився їхній первісток – син Миколка. Через рік з’явився на світ
ще один син – Сашко. Молодий щасливий татусь тішився своїми синочками та
красунею дружиною. Але, на жаль, щастя було недовгим. Війна дала про себе
знати. Того ж 1942 року мого прадіда забрали на фронт. Удома залишилися його
найрідніші люди – мама з татом та дружина з двома дітьми. Але, мабуть, саме
думка про них зігрівала його серце й спонукала йти до перемоги. Війну він
побачив у всій її «красі». На його руках помирали товариші, та й сам він був за
крок від смерті: був тяжко поранений, але вижив наперекір долі. Він дуже багато
розповідав про ті страшні часи. Про те, як вони, солдати, йшли в бій майже
неозброєні, що німецька зброя, яку вони забирали у вбитих солдат була для них чудом
техніки і єдиною надією на життя. Смерть, біль і страждання не змогли його
здолати. Мій прадід Іван Якович пройшов усю війну і дійшов до самого Берліна.
Звісно ж мав купу медалей та орденів. Але ніякі нагороди не змогли стерти з
його пам’яті страшні картини того часу… Рани на тілі загоїлися, але залишилися
страшні шрами, та найбільший шрам був у його душі.
Повернувшись з
війни, прадід Іван дуже зрадів, що його родина пережила ці часи без втрат.
Життя почало налагоджуватися. Діти підростали, а 1949 року на свят з’явилася
донька Надія. Прадідусь знову працював у колгоспі разом із дружиною та
батьками. Він (як і його батько) став вівчарем. Працював багато і самовіддано.
А 1956 року народився наймолодший син – мій дідусь – Ваня. Так родина
налічувала вже вісім осіб, стало тіснувато у маленькій хатині. Тому мій прадід
розпочав будувати велике помешкання, у якому було б затишно усій його родині.
1961 року будівництво завершилося. Цей будинок і нині просторий і затишний, у
ньому живуть дідусь Ваня і бабуся Надія.
У сорок років
Іван Якович вже виконав усе, що має зробити справжній чоловік: побудував дім,
посадив дерево (сад), народив сина (трьох синів і доньку). Діти підростали,
починали самостійне життя і по черзі залишали рідне гніздо, створюючи власні
сім’ї. У кожного з них є своя родина і своя життєва історія…
Прадід Іван
Якович до самої пенсії пропрацював у колгоспі. Уже коли прийшов час іти на цю
саму пенсію, у нього стався перший інфаркт міокарда. І звісно ж – життя
змінилося. Йому був потрібен спокій. Він видів удома, нікуди не виходив, але це
його не влаштовувало. Та добре, що в нього велика родина – на той час він уже
мав онуків, які й стали для нього розрадою. Саме їм дід Іван багато розповідав
про своє життя, а потім і правнукам. Та так склалося, що на цьому лихо не
покинуло їхню родину: страшна хвороба за рік забрала його дружину. Серце
прадіда не витримало такого удару – стався другий інфаркт. І діти стали ще
більше оберігати свого батька, тому що він залишився один.
Я була ще
маленькою і трохи боялася прадіда, він мені здавався дуже суворим, а часом –
найвеселішою людиною на світі. Тому що розповідав найцікавіші казки та готував
найсмачніші млинці. Далі його життя було наповнене теплотою і турботою рідних.
У вісімдесят років страшний діагноз, рак шкіри, прозвучав для всіє родини, як
грім серед ясного неба. Потім були страшні курси радіотерапії, часті
знеболювальні ін’єкції. За три роки прадід Іван згас. 29 травня 2005 року його
душа полинула за хмари… то був дуже спекотний день, але ясна погода не могла
зменшити біль у наших серцях. Але прадід не падав духом, він сказав дуже
вражаючу, як на мене, фразу: «Я прожив
довге і складне життя, мав багато щасливих днів, а у лікарні я побачив страшну
картину – підлітки з четвертою стадією раку – це навіть страшніше, ніж війна».
Він відчував заздалегідь, що скоро його не стане. В останнє для нього 8 травня,
як завжди, школярі прийшли з квітами, щоб запросити ветеранів війни на
святковий мітинг. А дідусь не зміг стримати сліз і сказав, що це його останній
День Перемоги. Це свято було для нього дуже особливим. Він одягав свій
найгарніший костюм, а на грудях виблискували медалі та ордени. Завжди брав нас,
своїх правнуків, і йшов до своїх побратимів-фронтовиків. Воєнні пісні повертали
його у молоді роки, виринав світ спогадів. Тому кожного року 9 Травня, співаючи
ці самі пісні зі сльозами на очах, я згадую свого любого прадіда Івана Яковича
Кучеренка.
Мій прадід для
мене особливий ще й тим, що виховав такого чудового сина – мого дідуся Ваню.
Також доклав зусиль, щоб виховати сімох онуків та сімох правнуків. А вже
завдання мого покоління – переповідати іншим правнукам життєву історію нашого
роду.
Слив’янчук
Карина
(вікова категорія: 14 років)
Немає коментарів:
Дописати коментар