Есе "Історію пишуть люди"

Отримали І місце у своїй номінації.

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти, науки та молоді

Херсонської обласної державної адміністрації

Херсонське територіальне відділення МАН України

Матеріал на конкурс

«Українська революція 1917-1921 років – погляд через 100 років»

Історію пишуть люди

Номінація «есе»

Автор: Піньонжик Тетяна Сергіївна, учениця 8 класу Гаврилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Каланчацької селищної ради Керівник: Федоров Сергій Іванович, учитель української мови та літератури, спеціаліст першої категорії Гаврилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Каланчацької селищної ради

2017 

Я дитина, народжена у ХХІ столітті. Від найвизначніших, найтрагічніших подій для наших земель мене відділяють десятки, а то й сотні років. У свої тринадцять років я мало що розумію з історії, але намагаюся осмислити ті чи інші події з допомогою учителів, батьків.  Перш за все я з гордістю можу сказати, що я українка, щира патріотка, яка переживає за нинішню долю держави та її народу. Неодноразово замислювалася: який шлях пройшла моя ненька-Україна, де її витоки, до чого доборолася.

Свій початок Україна бере ще з давніх часів, навіть слово «Україна» згадується ще 1187 року в давньому Київському літописі. А потім зародження Київської Русі, велике хрещення народу Володимиром Великим, князювання Ярослава Мудрого. Далі особистісні міжусобиці, розбрат, Галицько-Волинське князівство, занепад Русі-України, напади войовничих племен. Розтерзання земель. XVI-XVIII століття я б назвала Великою козацькою добою. Битви, гетьманування, воля, кріпацтво. Вічна боротьба за волю. А там уже й становлення нової української літературної мови, зачинателем якої вважають   І. П. Котляревського. Епоха Тараса Шевченка — новий виток історії України та її народу.

Ось уже й ХХ століття, якихось сто років відділяють від Першої світової війни, від революційних подій. Хоча складається враження, що ми знову переживаємо ті самі події, але постаті інші. Це, якщо задуматися, моя прапрабабуся з прапрадідусем жили у період 1917-1921 років, хтось бачив голодомор 1932-1933 років, хтось із рідних був свідком війни 1939-1945, а хтось її не пережив…

Повернемося до 1917 року. Скинуто чи повалено, а жахливіше — у лютому вбито царизм.Уявімо, що ми невидимі, як у Шевченка у «Сні». Летимо і дивимося: заколоти, інтриги, невизначеність одних і чіткі плани інших. Різні погляди на одну й ту саму проблему. Наближається листопад. У Росії вибухає революція — на довгі роки свято Жовтневої революції — панування народовладдя. Хоча народ і близько не стояв біля керма влади. А все затіяв якийсь лисий Ленін, який не вимовляв «р», і якого моє покоління хай не знає.

Наскільки я обізнана, до влади прийшли більшовики, скинули у Петрограді Тимчасовий уряд. «Прислухалися» до вимог народних мас, потім видали «Декрет про мир», «Декрет про землю». Люди пізніше зрозуміли, що ошукані. Більшовики ж почали Громадянську війну, яка забрала мільйони життів.

А що ж Україна? Як в Україні? Та стояла вона, мабуть, усім верховладцям поперек горла. Як тільки хотіли, так і шматували її. На відміну від Петрограда та Москви, в Києві за владу конкурували три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської думи, більшовики і Центральна Рада.

Окрім незначних епізодів, озброєних зіткнень не було — сторони обмежилися з’ясуванням своїх сил. Оцінивши ситуацію, Центральна Рада направила вірні  частини проти сил Тимчасового уряду. Після цього війська, вірні Тимчасовому уряду, капітулювали. У результаті влада в Києві перейшла до Центральної Ради, яку очолив Михайло Грушевський.

Аналізуючи політику більшовиків у період жовтневого перевороту, у тогочасних газетах читаємо: «Вони й зараз поводяться в Україні як господарі й завойовники-переможці: де хочуть трусять, кого хочуть арештовують, мають своє військо. Поводяться так, ніби іншої влади в Києві і інших містах немає, утворили свої органи влади, не сваряться з нашою владою і не миряться, не повстають проти української влади, але нахваляються».

22 листопада 1917 року Центральна Рада опублікувала ІІІ Універсал, який підтвердив підсумок подіям: Україна проголошувалася Українською Народною Республікою із збереженням федерального зв’язку з Росією. Крім того до Універсалу були включені декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: відміну права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

Але, як на мене, цей документ, крім радості та надій, приніс багато нових випробувань. Наслідки були такі:

1) воєнний комунізм у 1919-1921 роках. Основною метою більшовиків у ці роки було втримати владу та забезпечити усім необхідним Червону Армію. В основу була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комунізму. На практиці це був справжнісінький терор проти приватних власників різних рівнів та українського селянства;

2) розстріляне відродження. Фактичне знищення української інтелігенції у 1920-1930-х роках. Цвіт нації, найкращі, молоді і талановиті люди були просто винищені. Їх вбивали роками. Кульмінацією став розстріл у Карелії. Того осіннього дня не стало таких геніїв як Леся Курбаса, Миколи Куліша, Марка Вороного та багатьох інших… Це мало наслідки на багато років, адже українців позбавили власного культурного пласту. Певний відгомін тих жахливих подій є й досі. Сталінськими розстрілами все не завершилося. Гоніння на українську інтелігенцію тривало й протягом 1950-1980-х років. Цензура, переслідування, арешти. Радянська влада будь-якими методами намагалася знищити національну ідентифікацію, культуру. Також усіма силами знищувалися традиції;

3) голодомор. Влаштований більшовиками геноцид українського народу у 1932-33 роках. Штучно створений масовий голод забрав життя (за даними науково-демографічної експертизи) понад 3 мільйонів 940 тисяч українців! Здебільшого, селян. Втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Крім того, страх голоду передається українцям на генетичному рівні. Окрім геноциду 32-33 років, більшовики винищували голодом українців у 1921-1923 та 1946-1947 роках;

4) гоніння церкви. Атеїстичний більшовизм переслідував українську церкву протягом усього існування СРСР. Єдина дозволена церква – православна московського патріархату. Тобто підконтрольна КДБ.

У церквах інших конфесій влаштовували склади, розважальні заклади. Власність церкви, історично важливі цінності просто знищували. Священиків та монахів переслідували. Часто – просто вбивали;

5) ліквідація Української повстанської армії. А також вбивство провідних діячів української еміграції (Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета та інших). А це, до речі, вважається міжнародним тероризмом. Злочини радянської влади, за які б мала понести відповідальність країна-правонаступник СРСР – Росія;

6) терор проти звичайного населення Східної України у 1944-1945 роках та у 1939-1941 та 1944-1950-х роках проти Західної. Постійні намагання розколоти Україну;

7) містифікація історії. Викривлення історичних фактів. За допомогою цензури, неправдивих даних у підручниках та літературі комуністам вдалося приховати правду на багато десятиліть. А головне – втрата Україною незалежності на довгі 7 десятиліть.

Хоча, справжня  подія, яка довела, що Україна єдина, неподільна — 22 січня 1919 — підписання Акту Злуки (УНР та ЗУНР); подія, на яку чекали мільйони; подія, яку ми не забуваємо. Адже відбулася ще й магія чисел — 1991 — «математична досконалість»  цього числа — НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.

ХХІ століття. Колесо Історії котиться вперед, але те, що налипло на нього, відлітає. 2004 рік. Рік мого народження. Помаранчева революція. Яку згадала Ліна Костенко у романі «Записки українського самашедшого»: «Перші намети на Подолі біля пам’ятника Сковороді (світ його ловив і вже аж  тепер, кам’яного, спіймав). Україну кошмарить. Штаби вибухають, хтось комусь б’є морду. Йде тотальний адміністративний терор. Людей на Майдані щодалі більше. Політичні клоуни жонглюють словом «народ». Влада ж, як плазма, вона двигтить, розтікається, міняє обриси й кольори, обволікає, всмоктує і знову набуває тих самих форм».  Кінець 2013 року — початок революції Гідності, і знову російський орел вже не один рік терзає Україну, вириваючи з неї живу плоть і це все на моїх очах. Чого він хоче, я не розумію. Великий рефері Час відраховує секунди, роки, століття. Життя — це жорстокий ринг. А політика — ранг. То, може, досить, політики. Коли вже будемо жити мирно?

Чому дорослі допускають ті самі помилки? Виходить, що історія їх не вчить. Чи зможе наше молоде покоління щось змінити в цій шаленій круговерті?.. Адже так думали й герої Крут, студенти у листопаді 2013 року, герої Небесної Сотні, сини, які в АТО. Але наша віра незнищенна, правда завжди з тими, хто її знає. Мій народ знає ціну волі і ніколи не поступиться врагу-супостату.