Життя таке непередбачуване!... Ох, як же ж нелегко. Проживши 65 років, я збагнув, наскільки жалюгідно я проводив своє дитинство та юнацькі роки: бійки, цигарки, пиво і не тільки – я був блотнягою. У пам'ять врізався рік 2012 (мені було тільки шістнадцять), який перевернув усе моє життя...
Скільки себе пам'ятаю в дитинстві – полюбляв робити якісь бридкі вчинки: то синичку підстрелю з рогатки, то малечу в школі поб'ю просто так, то щось дрібне пригрію у своїх руках. Мене недолюблювали і усі боялися. Мама з татом дуже страждали від цього, але я чомусь цього не розумів. Бувало, дорікав, що? не приємно?, а смартфон приємно мені не купувати? А ще мене прозвали Бунтарем. Прибирати у класі – не я; усілякі акції милосердя – не для мене; допомогти батькові по господарству – хай мама. Було таке, що мама частенько потай плакала від усіх. Як я пізніше зрозумів – через мене... «І в кого ти такий вдався», – неодноразово повторювали мої найрідніші батьки. Але вони любили мене, і це почуття було найсильнішою зброє проти моєї темної душі.
Зима. Засніжений лютий. Ми родиною відпочивали у Буковелі. Я цього давно чекав. Там познайомився з Марічкою – справжньою гірською красунею.
Уже скоро буде домівка. Ми їхали власним автомобілем. Назустріч. Пре. Камаз. Ожеледиця. «Сину!..». Бам......
Ангел-охоронець зберіг тільки моє життя.
Очунявся уже в Херсоні. Ніг не відчуваю. А-а-а... Усе! Більше не можу згадувати... Батьків дуже шкода. Їх мені не вистачає.
Дивувало мене те, що люди допомогли мені тоді. Я не міг збагнути: чому? Ви знаєте, покидьок у мені тоді помер. Я завдячую усім небайдужим, хто піклувався про мене у ті роки, а особливо – Марічці. Вона мій ангел-охоронець і донині.
Учениця 10 класу
Сікорська Вікторія (15 років)
Учитель: Федоров С. І.
Немає коментарів:
Дописати коментар