У кожної людини
є своя межа... Життя славетного сина України, геніального її поета безмежне.
Великий Кобзар перебуває поряд із нами у своїх безсмертних поезіях. Кожне
покоління їх читає по-своєму, враховуючи, мабуть, ту епоху, в якій живе.
Творчість Тараса
Григоровича Шевченка для мене відкрилася ще у дошкільному віці, коли батьки
вчили зі мною, як «соловейко в темнім гаї сонце зустрічає». Згодом у «Читанці»
ознайомлююся з віршами, у яких Тарас оспівує природу, деякі з них схожі на
народні. Потім я дізнаюся, що «Садок вишневий коло хати» написано на засланні. Тепер
тільки мені стало зрозуміло, що це слова-спогади. Хоча, ні. Це – слова-мрії,
адже пригадаймо поетове дитинство. Можна провести паралелі: як про дитячі роки
пишуть дослідники-науковці, а як написав Степан Васильченко в оповіданні «У
бур’янах». Зрозуміло одне, що тільки Богом ціловане дитя могло повстати проти царизму,
дати віру та надію народу у краще майбутнє, витерпіти усі випробування, які
випали на його долю... Народ повірив йому, возвеличив його, назвавши співцем,
Кобзарем.
По-новому я оцінила
«Кобзаря» у старших класах. «Гайдамаки», «Кавказ», поема «Сон» – вічні твори.
Деякі актуальні навіть нині. Нікого, на мою думку, не залишить осторонь доля
Катерини, Ганни-наймички. Хоча і в наш час вистачає катерин, а Шевченко застерігав:
«Кохайтеся, чорнобриві, та не з ...».
Майже в усіх
поезіях переплітаються бунтарство (до речі, ім’я «Тарас» означає «бунтар») і
милість, філософські роздуми і спогади про рідних, ненависть і любов, в
основному нещасна.
Зі змішаними
почуттями перечитую автобіографічні твори «Хіба самому написать...», «Якби ви
знали, паничі», «Сестрі»: чи то переживання за долю ліричного героя охоплюють
мене, чи то жалість до нього, бо виріс він на чужині і посивів у чужому краї. А
наскільки врізаючими у пам’ять є шевченкові метафори, епітети, іронія! Чого
варті порівняння, хоча б із поезії «У Бога за дверима лежала сокира»: сонечко
зійшло, «неначе ляля в льолі білій»…
Враховуючи те,
що цьогоріч Україна і весь світ відзначатимуть величне 200-річчя з дня
народження Тараса Шевченка – письменника зі світовим ім’ям, який стоїть в одному сузір’ї з Пушкіним, Міцкевичем, Байроном, Гете; перебуваючи на порозі
дорослого життя, я знову відкриваю «Кобзаря» – книгу невичерпну, книгу на віки.
Перечитую знайомі твори, вивчаю, аналізую інші, зворушливі. Закарбовуються
вірші «Ми в купочці колись росли…», «Вітер в гаї нагинає…», «Якби зустрілися ми
знову…», Ликері Полусмаковій писав «Моя ти любо! Мій ти друже!..» (1860 року).
Наскільки болючим є рядки Шевченка: «Поставлю хату і кімнату. Садок-райочок
насаджу». Але не судилося… У тому, кого і як кохав митець, – один із ключів до
його творчості, до пізнання його соціальних, політичних, життєвих ідеалів. Хоч
і Шевченко Тарас не мав своїх дітей, проте для кожного свідомого українця він є
Батьком.
Цілий вік, сотню
літ
Проти хвилі
несем його ім’я,
Проти вітру
кидаєм його насіння,
під косу кидаємо
цвіт…
І співаєм його
заповіт
В поколіннях.
Я знаю, що слова
Шевченка-поета випалені в моєму серці уже назавжди. Надіюсь, що і через сто, і
триста років Великого Кобзаря пам’ятатиме його народ. Пишаймося, що ми –
українці, що ми – нація, яка довела (у першу чергу собі), що має вольовий дух,
аби піднятися з колін. Вірю в те, що слава України посилиться у стократ!.. А в
цьому допоможе Слово Тараса Шевченка.
Немає коментарів:
Дописати коментар