Уривок «Берег любові» Олесь Гончар

До 100-річчя Олеся Гончара

Уривок «Берег любові» Олесь Гончар

Інна - Ілона Соценко

Віктор Веремієнко - Володимир Єресько

Знайшлась їм лавка у скверику біля пристані, під старезною, розімлілою від спеки вербою. Сіли й не знали, що сказати одне одному, з чого почати. Очі його були зволожені, усмішка зникла. Закусив­ши пошерхлу губу, він дивився на Інну вивчально, майже суворо, ніби хотів прозирнути їй у саму душу, дізнатися, як без нього вела вона себе, чи дуже побивалась за ним і що в тій душі робиться зараз...

—      Як ти знайшла мене?

—      По компасу.

—      Он як! Встигла озброїтись компасом?

—      В кожної дівчини компас отут (і приклала руку до грудей).

—      А я вже думав: чи не знайшла якийсь кращий варіант? Чи не побоялась за свою репутацію?

—      Погано ж ти мене знаєш.

—      Мабуть.

Понурився, поволі водив по піску носком свого розбитого черевика. Водив ніби знічев'я, та все ж якась нерозбірлива в'язь виникла на піску.

—      Що ти малюєш?

—       Хочу записати цей день.

—      Для чого?

—      Щоб ніколи не забути.

Аж згодом поцікавився її справами, Кураївкою.

—       Не перейменували там ще її, Кураївку? (посміхнувся раптом)

—       А навіщо?

—       Та нібито ж виникала в когось така ідея. Курá, курай, кураївка... Декому, кажуть, це ріже слух. Та й справді, може, не по-сучасному? Може б, весе­лішу якусь їй назву приліпити?

—       Яку б же ти запропонував?

—       Щасливе, скажімо. Або Урожайне. Або Світозарне... Тепер часто такі дають.

—       Якби вже неодмінно треба було, я б назвала: Хлібодарівка. Правда, одна вже є...

—       А ту одну, я чув, якраз збираються зносити...

—       Не може бути.

—       Чому ні? Зіллють, укрупнять, якщо тільки справді вона виявиться неперспективною... А здаєть­ся, вона в категорії саме таких.

Вони знову помовчали, разом стежачи за річковим трамваєм, що якраз відходив від пристані, лишаючи за собою на воді круто вивернутий сліпучий слід.

—       Вчора Панаса Омеляновича бачила. Так по­старів твій батько.

—       Зір втрачає аксакал. Уже все йому, каже, пли­ве, як туман...

—       Скоріше б ти повертався до них.

—       Хай спершу ось патли відрощу (провів він рукою по стернястій своїй голові), бо не впізнають кураївці. Правда ж, можуть не впізнати?

—       Кому треба — той упізнає.

—       Ти певна?

—       Певна. (Пауза). А як ти пережив усе там?

—       Відбував, та й усе. Алігаторне життя.

—      Збоку можна подумати, що суддям і робити нічого, а воно...

—      Поки що є кого стригти (всміхнувся з гір­котою) один наш казав: хіба це діло, що стільки ходить нестрижених.

Ці тюремні дотепи їй були не до серця. Хотіла б почути, як він там вистраждував свою драму, як глибоко розкаювався, як день і ніч його мучила совість серед того алігаторного життя, спонукаючи швидше очиститись, найчорнішою роботою спокутува­ти провину, оновленим вернутись додому... Можли­во, щось подібне й було, бо звідки ж з'явилася у ньому оця незвична притихлість, задума й ледь помітна прижуреність в очах? Біля рота прокреслились складки гіркоти, руки згрубіли в затверділих мозолях.

—      Важко було?

—      Легко там не буває, Інно. Заклад, як відомо, суворий, виправно-трудовий. Орденів там не дають, та все ж Віктор твій завдяки працьовитості не раз заживав ласки адміністрації. В ізоляторі не си­дів, працював чесно, робив усе, щоб тільки знов опинитись серед постриженого людства.

—      І опинився, вітаю... А де був — туди, гадаю, дорогу забудеш...

—      Звичайно. Хоча, здається, й там залишив після себе непогану пам'ять. Самих тільки корисних пропозицій скільки твій Віктор подав (знову казав напівжартома).

—      Які то?

—      Різні. Тобі буде нецікаво.

—      Все, що з тобою зв'язане, мені цікаве. Навіть необхідне. Розкажи...

—      Добре, слухай. З підказки Веремієнка Віктора був установлений в деревообробнім цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу сусідо­ві койкосітки... Було викинуто з цеху зайве устат­кування... (З жорстким усміхом, з якимось нерво­вим надривом говорилось). — Ну, а коли вже роздирати рани...

—      Годі, не розказуй. З болем сказала Інна і взя­ла його руку, велику, розплескану, в затверділих горішках мозолів, взяла й міцно затисла у своїх маленьких долонях.

Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напів­дитяче в цьому мовчанні, в німому сплетінні рук. Так було їм найкраще. І не мало значення, що біля його розбитих шкарбанів так контрастують її лаковані бо­соніжки, що поруч з грубим брезентом холош ще більше вирізняються дівочі стрункі ноженята, заго­рілі до пшеничної золотавості, туго налиті життєвою снагою.

—       Пісні, чув, складаєш? (втупившись поглядом у пісок і, як Інні здалося, ховаючи насмішкувату міну).

—      А що — ти проти?

—       Чому. Заняття не з найгірших... «Берег любо­ві» днями тут місцева радіомережа передавала...

—       Ну, і як?

—       Нічого. Душещипательно. — І, обернувшись до неї, Віктор несподівано підморгнув Інні якось по-незнайомому, аж ніби трохи вульгарно (так їй принай­мні здалося).

Інна відпустила його руку. Ніколи раніше він їй не підморгував.

—       Чого ти мені підморгуєш? (сказала вона, спохмурнівши).

—      Пробач. Це в мене з'явилась вада така — нерво­вий тик називається...

—       Більше щоб цього не було.

—      Слухаюсь, товаришу начальник.

І знову рука — в руці, і теплінь близькості прой­має обох, і гарно їм дивитись навіть на горобців, що так смішно й нелякливо купаються перед ними в пилюці.

Інні все-таки кортіло з'ясувати, як Віктор тепер уявляє себе надалі, в новім становищі, не допус­тить же він, щоб знову життя йшло «навперекосяк»...

—       Коли ж все-таки додому, стрижений мій хлопче? Чи вирішив осісти тут надовго?

—       Щоб надовго — навряд. Поки що нема гармо­нії з начальством. Та й хлопці в «Сільгосптехніку» кличуть.

—       Ну, а в Кураївку?

—       (Нахмурено) Я дорожник, Інко. Тільки коток мій важкий доки до вас докотиться, доки дочавлю траву до рід­ної Кураївки, спливе немало, мабуть, часу.

—       Повертайся (вихопилось у дівчини мимовіль, стишено, пристрасно).

(Він узяв її за плечі і, всю круто повернувши до себе, невідривно дивився в очі, повні глибокий тем­них сліз.)

—   Повернусь (сказав твердо).

І хотів би ще додати: «Повернусь ради тебе. Щоб без кінця мучити тебе. Висміювати. Заздрити. Дош­куляти цинічно. Відкидати й знов знаходити, рев­нувати без причин... Вернусь, щоб кохати!»