XIX «Бригантина» уривок

До 100-річчя Олеся Гончара

XIX «Бригантина» уривок

Валерій Іванович: Крупа П. М.               Марися Павлівна: Крупа О. А.

Батько: Федоров С. І.                              Гена: Мазюк Артем.

Батько. Дожитись, що рідний син тебе не хоче бачити... Як же це так, товаришу директор? Чому він не побажав підійти? Чому починає життя розривом з людиною, для якої він найдорожче створіння на світі?

Повні очі сліз були в архітектора, коли вони вийшли з майсте­рень на подвір'я. Всяких сцен надивився Валерій Іванович при зустрічах з батьками, але найтяжче бачити суворі сльози чоловічі, отакі сльози горя й розпуки... І людина ж перед ним мужня вольова. Людина, що вміє володіти собою.

Валерій Іванович. Розумію вас, бо... теж маю сина.

Батько. Невже він справді переконаний, що я йому ворог? Я, власне, знав, що він не бажає моїх відвідин, він мені написав про це, і все ж я повинен був приїхати. Слово почути, хоч глянути на нього, так чомусь захотілося — сам не знаю чому. І ось така зустріч. Ви ж друг Сухомлинського, в Павлиші були, школа ваша має таку добру репутацію, тож поясніть мені: звідки взялася ця прірва між мною і ним? Невже нічим не повернути його, не розтопити лід?

Вони сіли на лавці під гіллястим платаном, що був посаджений кимось давно і чудом зберігся, дає тінь, розкинувши крону посеред подвір'я.

Валерій Іванович. Не забувайте: це ж діти (заспокійливо мовив). У хлопців зараз «кришталевий вік», як ми кажемо... Тонкий неустояний світ... І якщо він сьогодні не прийняв ваших відвідин, не відгукнувся вам, то це зовсім не означає, що в нього назавжди зникло синівське почуття.

Батько. А була ж між нами взаємодовіра, дружба яка була...(Архітектор сидів у задумі) У війну був пілотом, літав на винищувачах, після війни взявся будувати, хотів, щоб і син змалку пройнявся моєю пристрастю.

Валерій Іванович. Ваші батьківські зусилля викликали тільки повагу, про Вас і не скажеш, що він недостатньо боровся за своє дитя.

Батько. Коли дізнався, що хлопця затягує злочинне товариство, не вагаючись, пожертвував посадою, становищем, сам попросився, щоб перевели мене на периферію, хоч для столичного архітектора, зв'язаного, крім того, роботою на факультеті, піти на такий крок не так було про­сто... Обрав для мешкання одне з південних міст, сподіваючись, що, змінивши мікросередовище, убережу сина від згубного впливу. Одначе все виявилося марно, бо й на новому місці з'явилися протоколи про розтрощені вітрини та непояснене дитяче бродяжництво, яке спонукало хлопця й тут змінювати теплó до­мівки на ночівлю десь по шкільних горищах та в залізничних цистернах. Звісно, теплом батарей не заміниш тепло сердець, якого шукає маленька людина. Та хіба ж бракувало йому батьківського тепла, турботи, уваги?

—  Були в нас хвилини  взаєморозуміння (тихо зізнався архітектор). Була золота пора у житті, коли син, ще зовсім маленький, перед сном, бувало, кличе, йди ляж біля мене, татку, розкажи, які ти міста збудуєш та в яких будинках житимуть люди майбутнього... І хіба ж не для нього жив, думав, проектував? Усі найкращі пориви душі були для нього...

—   Нам, поколінню, за яким фронти і нестатки, хіба не при­родно було бажати, щоб хоч діти наші виростали серед краси й комфорту, щоб і душею були вони кращі за нас! Якщо я про­ектую кінотеатри, стадіони, житлові масиви, якщо день і ніч думаю про оті самі, по-газетному кажучи, сонячні міста майбутнього і навіть беруся зводити їх, то найперше це для нього, для таких, як він, адже в ньому моє майбуття, моя людська безконечність... А виявляється, все це йому ні до чого, він чимось іншим живе. Хто міг сподіватись, що з ніжних дитячих рук камінюччя летітиме у вікна батькових новозбудованих кварталів! Звідки цей потяг завдати найболючішої рани саме найближчій людині? Звідки вона взялася, саме ця ваша диявольська «проблема підлітка»?

Валерій Іванович посміхнувсь.

Валерій Іванович. Проблема ця існує тисячоліття. Виховання — категорія вічна... І ці наші клопоти, вони старі як світ... «Ти, який бродиш без діла по людних майданах... через те, що ти поводишся не так, як личить людині, серце моє мовби обпалене злим вітром... Своїм непослухом ти довів мене на край могили...» Думаєте, хто нарікає на свого безпутного сина?

Батько. Хто?

Валерій Іванович. Від шумерів долинає такий зойк. На їхніх глиняних таблич­ках знайдено цей навіки закипілий батьківський стогін... Давні єгиптяни теж нарікали, що молодь нікудишня і що вона погубить світ. А ви питаєте, звідки наша «проблема підлітка»...

Батько. Чому ж ми так недалеко пішли від шумерів? Чому цих «трудних» дедалі більшає, і то повсюдно, по всій планеті?

Валерій Іванович. Я дивлюсь на це не так песимістично. Ці «трудні», прикрі, нестерпні, вони все ж тільки винятки серед легіонів наших славних школярчат. Розумію, що батькам «трудних» від цього не легше...

Батько. Ну, а причини? Якісь таки ж є? Може, причиною вік електронний, вік стандартів, що намагається стандартизувати й нас самих? Може, це він викликає таке сум'яття духу і цей здебільшого навіть неусвідомлений спротив юних душ — душ, з-поміж нас найтонших і найвразливіших?

Валерій Іванович. Причини відхилень від норми щоразу бувають конкретні. Батьківське невміння чи небажання знайти з дитиною душевний контакт — від цього найчастіше зароджуються всі бурі конфліктів та правопорушень...

Батько. Я приймаю це як докір (сказав архітектор, і обличчя його пересмикнулось, але тільки на мить, далі йому знов повернувся мужній, переболений спокій). Ви маєте право зараз говорити мені будь-що, і я не зможу вам заперечити. Адже я зазнав поразки. Більше того, я сам прийшов до вас із цією поразкою. Так, не зумів. Єдину дитину змушений передати на довиховання вам, по суті, стороннім людям...

«Які ж ми сторонні! — хотів був заперечити Валерій Іванович. — Коли ваші драми нам спати не дають...» До того ж і в нього вдома теж, здається, поступово, та все ж назріває оця клята «проблема підлітка». Син уже такий, що не візьмеш його на коська, не понесеш у себе на шиї в степ надвечірній, щоб за­пам'ятав, щоб душею вбирав, як палає за Дніпром трояндовий захід. Чомусь дедалі частіше уникає твого товариства, кудись біжить, спішить, матері за всі турботи відповідає грубощами... А ти повинен ось тут давати рецепти, поради іншим... І чим цю людину втішиш в її, може, найтяжчому горі?

Батько. Скажіть, Валерію Івановичу, (нахилившись, зазирнув йому в вічі архітектор) це криза тільки вікова? Чи справді він це переросте? Чи таким і зостанеться — втраченим назавжди?

Валерій Іванович. (Пауза) Наша професія велить нам вірити й надіятись(сказав після паузи Валерій Іванович). Бо навіть якщо перед тобою істота дрібна й нікчемна, ти й тоді подумай, що її знікчемнило, спотворило і яка може бути рада. Але ваш до таких не належить. Гена чут­ливий, багато в що вмислюється, він не може бути безнадійним. Та ось хай вихователька скаже...

До них розгонистою ходою саме наближалась Марися Павлів­на. Підійшла сердита, різко звернулась до відвідувача:

Марися Павлівна. Це ви батько Гени Буткевича?

Батько. Так, я.

Марися Павлівна. Чого ви приїхали? Ще більш травмувати? Після минулих ваших відвідин в нього температура піднялась...

Валерій Іванович. У нас розмова якраз про Гену, йому, здається, найбільше зашкодила на певній стадії сліпа любов батьків, зокрема, те, що його вважали вундеркіндом...

Марися Павлівна. Він справді щедро обдарований, Ви ж чули, як він Шопена виконував, скільки вкладав душі! Я уважно стежила за його натхненною грою, за такою багатою гамою почуттів, що під час концерту то хмарили, то осявали бліде, одухотворене обличчя. Він після того концерту став мовби добріший, самозаглибився, відтанув у своїх почуттях,— очевидно, це музика так діє на людину... Тепер знов доведеться починати з азів. Те, що вдалось досягти, ви знов руйнуєте своїм візитом, пробачте мені цю різкість...

Батько. То що накажете мені робити?

Марися Павлівна. Їдьте й не приїздіть, доки вас не покличуть. Адже тут, як у шпиталі: маємо справу з людьми обраненими, з потерпілими, дарма що ім'я кожному з них: правопорушник.

Батько. Ще одне: яка ваша думка про мого сина?

Марися Павлівна. Надто він піддається впливам, легко опиняється під рукою в тих, кого психологи називають «неформальний лідер», інакше кажучи — заводій... А загалом Гена — славний хлопчик, тонка натура, я вірю в нього. Він здатен на неабияке. Хто знає, може, в ньому зріє новий Шопен!.. Бо ж міряти людину маємо не по її падіннях, а по її висотах — отам буде її справжність.

Категоричність її тону викликала усмішку Валерія Івановича. А коли Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи тугими своїми литочками, Валерій Іванович з веселою гордістю пояснив архітекторові:

Валерій Іванович. У нас у колективі про неї кажуть: «В малому тілі — великий дух»... Не ображайтесь, що вона так налетіла на вас. Зрештою — з добрих намірів. Вдача.

Батько. Вдачею вона, по-моєму, й сама правопорушниця.

А коли він зібрався зовсім залишити територію школи, біля прохідної під аркою його ще раз наздогнала Марися Павлівна. І не сама — за руку тримала Гену Буткевича, свого вихованця... Підвівши, рішуче штурхнула хлопця батькові навстріч:

Марися Павлівна. Вибачся!

І Гена, слова не кажучи, спрагло припав, притулився щокою до батькової руки.

...Нескоро, нескоро дізнається він, що це була їхня остання зустріч. На високому крутогорі, що його скільки літ уже підми­вають хвилі штучного моря, та все не можуть розмити, на самій вершині степового пагорба, звідки видно півсвіту, буде знайдено надвечір сивочубу людину, навіки застиглу за кермом автомобіля. Навкруги степ буде, і води сяючі, і небо в багряних вітрилах заходу... І ніхто ніколи й не скаже, від чого могло розірватися серце: від гніву? від туги? від любові?

Гену після цього ще довго триматимуть у невіданні, в смутку поглядатиме він на браму, і від нього чутимуть деколи:

Гена. Чомусь татко так довго не приїздить...