стаття про А. Малишка

Сонячна дорога пам’яті

У столітній ювілей Андрія Самійлоича Малишка – поета-пісняра від Бога – у кабінеті української мови та літератури Гаврилівської школи зібралися поціновувачі ліричного слова, пісні для душі, щоб провести вечір-спомин. Біографія Малишка знаменна не круглою цифрою років, а його вічною творчістю.

Є поети на Вкраїні славній,

               З них немало мають щедрий дар,

               Є на Україні друг мій давній,

               Золотої пісні володар.

               Голос вітру, душу тополину

               Він дарує пісні, щоб цвіла.

               Він обняв у віршах Україну,

               А вона, всі знають, немала!

Згадували життєвий шлях А. Малишка: нелегке дитинство, навчання, період війни та повоєнну творчість. Учні декламували поезії поета: Вейсалов Б., Дудченко М. та Ткаченко В. проспівали славнозвісну «Катюшу» українською мовою (переклад А. Малишка);учениці 7 класу виконали «Пісню про рушник», а усі їм підспівували. Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували й зараз супроводжують молодість цілих поколінь. Не дивно, що багато пісень на слова А. Малишка стали воістину народними і сьогодні вони звучать по-сучасному. Згадали, що митець писав і для дітей і видавав збірочки дитячих поезій. Андрій Малишко постійно був оточений багатьма друзями, він допомагав, підтримував молодих поетів: М. Вінграновського, І. Драча...

Йшов 1970 рік. І здається не випадковим, що останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до смерті, була славнозвісна «Стежина». Ні кінця, ні краю немає стежині людського життя, бо одні покоління приходять на зміну іншим, але незмінним залишається почуття вдячності рідному дому, отчому порогу. Цей твір став лебединою піснею поета. Його продекламувала Костельнюк І.

Поет Микола Нагнибіда у вірші «Пам'яті побра­тима» з вдячністю згадав невтомну працю А. Ма­лишка на ниві української поезії:

Поети вмирають, як птиці, -

В польоті, у небі мрій...

Тому, мабуть, сниться і сниться

Жайвором в небі Андрій.

Палають серця у поетів

Багаттями ніч і день,

Як маки червоні в планеті,

Іскри його пісень.

Поети щодня будівничі,

Солдати в часи лихоліть.

Тож битви вогонь на обличчі,

На слові його горить.

Поети квітують, як квіти,

Як зорі високих плес.

Судилось Андрію зоріти

В розливах лугів і небес.

Поети – це скарби народні –

Не лірики, ні! Сурмачі!

І линуть в майбутнє сьогодні

Пісень його дивні ключі.

А смерть він зустрів, наче птиця, -

В польоті, у небі мрій...

І сниться Вкраїні, сниться

Жайвором в небі Андрій.

Минають роки. Пролітають весни й осені. Та Малишко залишається для нас співцем життя, молодості й любові.

Федоров С. І., учитель УМЛ