«Діамантовий перстень» Старицька-Черняхівська читати скорочено Ви можете за 20 хвилин. Це  романтична повість про польське повстання 1830—1831 років, спрямоване проти російської корони. Короткий зміст нагадає вам про головні події в книзі.

«Діамантовий перстень» переказ

У кімнаті сидить старий дід, на столі лежить діамантовий перстень, історію якого дід вирішує  розповісти.

І

У 1831 році у Варшаві спалахнуло польське повстання проти царської Росії. Поляки повстали, так як цар вирішив силами польської армії придушити революцію, що розпочалась у Франції. Але керівництво Польщі поволі діяло і вони не змогло скористатись початковою військовою перевагою. Цар Микола Перший почав стягувати військові сили Росії для приборкання “бунтовщиков”. Разом з тим частина царського офіцерства в глибині душі підтримувало прагнення поляків до незалежності. 6 лютого дві армії зійшлись на Гроховому полі: чисельна перевага була у царській армії, але у поляків був героїзм, і, як наслідок, кожна армія зосталась на своїх позиціях, втративши по 14 тисяч вояків з кожної сторони. Російське командування могло придушити повстання за декілька днів, але проявило непотрібну стриманість і війна затягнулась, поки не було змінено керівництво. Серед молодшого офіцерства вирізнялись Жолтков (ремонтер, гуляка, дуеліст, банкомат знаний — не мав жодних ідей та ненавидів усіх лібералістів) і Шлітер (русифікований німець, акуратний, пунктуальний, вимуштруваний, рівний, викликав відразу, жорстокий, не мав товаришів). Шлітер ненавидів діда, який в той час також був офіцером і поважав поляків за їх хоробрість. Російськими військами почав керувати Ридігер, він пішов у наступ, а Давидову наказав розпочати партизанську війну з повстанцями. Давидов нападає на Володимир, де зосередилось близько трьох тисяч повстанців. Спочатку було розбито кінноту, а потім війська почали різанину у місті. Вони вирізали всіх, кого бачили, адже жінки і діти також чинили опір. Були вбиті всі, хто сховався навіть у костьолі. Коли офіцер Лисенко (дід) в’їхав до міста, то побачив, як Шлітер з козаками підпалили панський будинок, у якому була жінка з ножем. Вони сміялись і чекали, коли вона згорить живцем або сама вибіжить до них. Лисенко забіг до будинку, схопив жінку в останній момент коли впав дах, а потім наказав своєму помічникові Туруті завести її до штабу. Так як він не віддав жінку Шлітеру, то отримав собі смертельного ворога на майбутнє.

ІІ

Російські війська починають отримувати перемоги у війні з польською армією, якою командував Двірницький, і останній змушений перейти кордон, що знаменувало його поразку. Війська готуються до нападу на Варшаву, а тим часом частину військ направляють на виявлення і придушення місцевих ватажків повстанців. Так Лисенко зі своїм ескадроном опиняється у селі N, яке належало графові Ружмайло. Головний герой разом зі своїм псом Трезором і вірним вояком Гончаренко їдуть до Ружмайлівської садиби на квартирування. Офіцера вразила краса садиби і парку, все говорило про смак і велич його господарів. Серед прислуги було лише троє старих, всі інші пішли до повстанців. Головного героя провели до графині, яка зустріла його разом з онукою. Жінки були в жалобі, адже поховали сина і онука. На молодій панянці головний герой помічає одну прикрасу — діамантового персня. Графиня надає дах, їжу та свободу для головного героя у своїй садибі, але дає зрозуміти, що спілкування не прагне. Лисенко вечеряє і вперше за довгий час лягає спати на чисте ліжко.

ІІІ

Наступного дня Лисенко обійшов парк, пройшовся до павільйону, а потім пішов у село до Турути, який квартирував у місцевого священика. Лисенко помічає, що між Турутою і дочкою священика Тасею є почуття. Потім головний герой розпитує священика як йому тут жилось при панах, адже вони прагнули насадити католицизм замість православ’я. Він відповідає, що було важко, але напередодні повстання пани почали задобрювати його і селян на свою сторону, обіцяючи зменшити панщину. Тому деякі селяни пристали до панів у боротьбі проти Росії. Лисенко повертається додому через ліс і трохи заблукав. Він чує у лісі пісню і чекає на співачку, але так нікого не побачив. Пізно Лисенко добирається до Ружмайлового.

IV

Лисенко вирішує піти на полювання наступного дня до лісу, але Франц (один зі старих, що залишився у садибі) відмовляє його, каже, що у лісі немає дичини. Лисенко знаходить на підвіконні книгу Міцкевича і читає її до пізньої ночі. Наступного дня Лисенко разом з псом Трезором ідуть на полювання, підстреливши кількох куріпок, він вирішує віддати їх Тасі і довідатись, що за слова у пісні, що він вчора чув. Раптом він знову чує у лісі ту саму пісню, і все відбувається в той самий час, що і вчора. Але Лисенко знову не вдається побачити співака. Він вирішує розгадати цю таємницю і повертається додому. Вдома Франц від імені онуки графині Броніслави запрошує Лисенко відвідати їх бібліотеку. . Довідник цікавих фактів та корисних знань Офіцер приходить до бібліотеки, але там нікого немає. Він починає переглядати і читати книжки, що лежали на столі. Всі книжки були революційними і забороненими у Росії. Зранку Лисенко бере Трезора і під приводом полювання іде до лісу. Там він виліз на дерево і очікував на співака. Він помітив, як співак звернув на стежку і спустився до яру, де тричі постукав і зник, а через годину пішов назад. Лисенко запам’ятав місце і вирішив наступного дня прийти сюди першим. Увечері головний герой знову йде до бібліотеки, де на хвилину зустрічає Броніславу.

V

Наступного дня Лисенко іде до яру, наспівую пісню і б’є дрючком по дереву. З дерева виліз Стефан Порецький, якого розшукували всі навколишні російські війська, так як він був останнім польським командиром у цих землях. Між Лисенко і Порецьким починається бій на шаблях і Лисенко ранить Порецького в руку. В цей час надходить дівчина, якого виявилась Броніслава. Вона просить припинити битись. Лисенко залишає їх і обіцяє зберегти їх секрет. Увечері Броніслава запрошує Лисенко до палацу і розповідає, що Порецький її наречений і він не встиг через неї перейти кордон, щоб продовжити боротьбу. Вона просить Лисенко, як українського козака, допомогти їм двом перейти кордон. Лисенко натякає, що війна поляками вже майже завершена, на що Броніслава відповідає, що вона хоче разом з коханим зустріти смерть на полі бою ніж бачити Польщу під Росією. Лисенко вражають її слова і він обіцяє допомогти їм. Залишившись сам, Лисенко довго міркує над своєю обіцянкою, так як з однієї сторони знаходиться його слово і захоплення самопожертвою молодих людей, а з іншого його кар’єра і подальша доля. Лисенко читає листа від матері, яка пише про господарство і про дівчину, з якою хоче його одружити, так як вона спадкоємиця суміжних з ними земель. Лисенко порівнює цю дівчину з Броніславою і захоплюється останньою.

VІ

Лисенко намагається придумати план, як перевезти Стефана і Броніславу через кордом. За кілька днів його запрошують на вечерю до палацу, де його зустрічають Стефан, Броніслава і графиня. Вони палко діляться своїми світоглядами щодо проблем і війни між Польщею і Росією. Так як Лисенко нащадок козацького роду згадується і роль українців у цих подіях. Стефан стверджує, що поляки завинили перед українцями, але вони мають допомогти їм у боротьбі з загарбниками, а потім стати частиною Польщі. Бути під Польщею українцям краще ніж під Росією, на що Лисенко протестує. Броніслава приймає активну участь у розмові, і навіть графиня вступає часом до дискусії.

VІІ

Наступного дня Лисенко приходить до палацу і намагається вмовити Стефана і Броніславу не переходити кордон, так як війна закінчується. Він пропонує перевезти їх до своєї матері і переховати їх деякий час, та вони відмовляються. Тоді Лисенко розповідає свій план: він купить Стефана і Броніславу як кріпаків у графині, отримає документи на їх перевезення і його вірний помічник Гончаренко перевезе їх. Лисенко йде до Турути і розповідає, що має поїхати у місто за документами для кріпаків, що купив у графині Ружмайло і залишає Туруту за старшого. Вдома він розповідає Гончаренко про всій план, той намагається вмовити його відмовитись допомагати інсургентам. Лисенко каже, що дав слово офіцера і Гончаренко обіцяє навіть ціною власного життя виконати доручення. Увечері Лисенко знову йде на вечерю до палацу, там він зустрічає ще одну гостю. Нею виявилась пані Стецька, яку він урятував у Володимирі від Шлітера. Вона каже, що це вона вмовила молодих людей довіритись йому, адже вона знає його шляхетність. Панянка також розповідає як втекла з полону, а тепер вона збирається податись у монахині. Це був останній вечір у Ружмайлові, всі розуміли, що більше ніколи не побачаться. На ранок Лисенко зустрів переодягнених Стефана і Броніславу, посадив у шарабан і всі вирушили у місто.

VІІІ

У місті вони випадково натрапляють на п’яних офіцерів з полку Лисенка. Всім цікаво подивитись на нових кріпаків, а Жолтков і Шлітер починають приставати до Броніслави. Коли Лисенко вдається вмовити піти всіх до маркітанта, дворян помічає молочна мамка Броніслави і з криками “моя графине” кидається до неї. В цей час Жолтков вирішує, що Лисенко вмовив шляхтичів приїхати до міста, щоб їх здати у штаб. Всі хвалять Лисенка за спритність і ведуть до маркітанта, а шляхтичів конвоюють до тюрми у глибокий підземний льох. Шлітер не йде зі всіма, він не повірив у цю історію. У маркітанта Лисенко підтверджує вигадану історію і пригощає всіх, а потім щоб позбутися питань сідає за гральний стіл. Він робить одну ставку за іншою на всі гроші і постійно виграє. Його виграш склав 5000 золотом. Лисенко вийшов від маркітанта, біля входу його очікував Гончаренко. Гончаренко розповів, що Шлітер його розпитував щодо шляхтичів і той підтвердив вигадану історію. Але невпевнений, що той повірив, адже Шлітер дуже підозрілий і жорстокий, і нещодавно побив свого денщика за малий проступок.

ІХ

Ранком Лисенко йде до коменданта і просить зустрічі з ув’язненими під приводом дізнатись розташування інших повстанців. Коли Лисенко зайшов до льоху, Стефан не хотів з ним розмовляти, але потім зрозумів мету візиту Лисенка і попрохав піти до місцевого пріора помолитись за них і передав йому персня і пароль “Еммануель”. Лисенко прийшов до пріора і передав тому персня і пароль. Пріор розпитав де тримають полонених, дістав карту і показав, що з льоху є таємний вихід до річки. Вони почали розробляти план втечі і Лисенко передав 5000, що він учора виграв, адже треба було багато за що заплатити. Лисенко йде через таємний хід від пріора на пошуки виходу з печери біля річки.

Х

Лисенко довго не міг знайти входу, аж поки Трезор випадково не натрапив на люфту. Потім Лисенко прийшов до пріора, який сказав, що люфта на краще. Якщо за ними буде погоня, то вони зможуть втекти через хід, поки погоня вилізе через люфту. Лисенко їде до свого села і прощається з офіцерами, це дає йому алібі. Дорогою вони зустрічаються з провідником, який проводить Лисенко і Гончаренко до яру. Вони залазять до підземного ходу, відкривають таємний механізм і звільняють полонених. Камінь вони не змогли поставити на місце і тікають ходом до річки. Вони чують погоню за собою, це Шлітер прийшов перевірити полонених. Вони встигають вилізти біля річки, поки їх шукали біля люфта. Лисенко передає полонених провідникові і вони перетинають кордон, про що вони сповіщають двома пострілами. На згадку про себе Броніслава дарує Лисенко діамантовий перстень. Лисенко помічає, що під час втечі він загубив офіцерського острога.

ХІ

По приїзду в село Лисенко дізнається, що війну скінчено. Це означало, що Стефан Порецький і Броніслава будуть жити. Лисенко навідується до графині і все їй розповідає, а пані Стецькій радить скоріше їхати з палацу, так як скоро почнуться обшуки. На наступний день до Лисенко приїздить Жолтков і Турута. Жолтков розповідає про втечу бранців і про вбивство Шлітера його денщиком. Також повідомляє, що у мертвого Шлітера знайшли чомусь офіцерську острогу. Лисенко дивиться на свої чоботи і помічає на них вже дві остроги, Гончаренко встиг і тут. Лисенко за наказом починає обшуки і компанію по розшуку повстанців. Багато часу минуло, Лисенко повернувся у своє село і одружився. В нього було два сини і донька. А потім зі служби до нього прийшов Гончаренко і зустрівся вже зі старим Трезором. Якось Лисенко у Києві зустрів Тасю, яка розпитувала за Туруту, який став вже генералом в той час. Якось до Лисенко приїхав поляк і передав листи від Стефана і Броніслави, а також борг у 500фунтів, які колись врятували їм життя. Так скінчилась історія діда про діамантовий перстень і він попросив Гончаренко набити йому люльку.

Джерело: http://dovidka.biz.ua/diamantoviy-persten-skorocheno/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Людмилі Михайлівні Старицькій-Черняхівській (1868-1941), що була донькою класика вітчизняного письменства Михайла Петровича Старицького та матір’ю талановитої поетеси Вероніки Олександрівни Черняхівської-Ганжі, замордованої енкаведистами, судилося продовжити розробку означеної проблематики.

Одним із кращих полотен літераторки є повість “Діамантовий перстень”, яка була написана в 1929 році, але залишалась неопублікованою 64 роки і з’явилась уперше друком у часописі “Зона” (1993, № 5), а окремою книгою того ж року у видавництві “Веселка”. У жанровому відношенні повість можна кваліфікувати як історико-пригодницьку. Оповідь ведеться від імені свідка й учасника подій Віталія Романовича Лисенка, який доводився Л.Старицькій-Черняхівській дідом, а знаменитому композиторові Миколі Лисенку – батьком. Повість приурочена до 100-річчя польського національно-визвольного повстання 1830-1831 рр., містить історичні реалії того часу, окреслює політичну обстановку в Європі.

Буквально з перших сторінок твору ми поринаємо в жорстоку атмосферу війни, передану цілком реально самим учасником подій. Оповідач, що є представником давнього козацького роду, яскраво характеризує ворогуючі сторони, відомі історичні постаті Дениса Давидова, Дибич-Забалканського, Ридігера, Місієльського та ін. У розповіді ротмістра Лисенка відчувається співчуття до поляків, бо йому, як і кожній чесній людині, огидні були тиранія і жорстокість Російської імперії. Оповідач із захопленням описує героїзм і безстрашність повстанців. Вражаючими є численні ситуації повісті, зокрема взяття міста Володимира-Волинського, бій на Гороховім полі та ін. Поляки боронили свою вітчизну від малого до старого. Своїм завзяттям відважні жінки не поступались чоловіцтву. З богинею війни порівнює Л.Старицька-Черняхівська графиню Стецьку, “котра стояла серед кімнати бліда, у білій, забризканій кров’ю сукні. То була сукня, в якій красуня мала вийти на банкет, а попала на січу. На шиї горіли діаманти. Чорне волосся спадало до колін, вуста були стиснуті, брови зійшлись грізно над переніссям, очі, чорні од гніву, кресали іскри. В правій руці вона стискала ножа. Полум’я вже лізло в вікна, лизало стелю” [3, с.432]. Такою ж відданою інтересам Польщі змальовано й Броніславу – наречену графа Борецького, що керував повстанням. Власне, їхня історія і становить інтимну сюжетну лінію твору, що вдало переплітається з історичною. З долею цих героїв тісно пов’язане й життя оповідача, котрий репрезентує історію діамантового персня.

У повісті Л.Старицької-Черняхівської вдало використано такий сюжетно-композиційний прийом, як спогад. З уст старого сивого діда неквапно ллється оповідь про романтичні пригоди молодих літ. Діамантовий перстень не лише прикраса, а й символ вірності, кохання, вдячності, шани й поваги. Романтична історія цієї коштовності нерозривно пов’язується з описуваними подіями. Сюжет повісті розвивається по висхідній: таємнича зустріч ротмістра Лисенка з графом Борецьким у лісі, їх поєдинок, невдала спроба втечі Стефана та Броніслави і їх ув’язнення, визволення бранців з підземелля Лисенком, хвилююче прощання героїв, що стали побратимами. Ці ситуації суголосні з епізодами з пригодницьких романів В. Скотта (“Айвенго”, “Квентін Дорвард”), П. Куліша (“Чорна рада”). Автор виводить шляхетних героїв, що керуються законами честі й лицарського обов’язку. Художня деталь (діамантовий перстень) служить єднальною ланкою між епізодами повісті, а водночас і обрамлює твір.

У повісті превалює особистісне авторське начало. Виклад від першої особи надає творові задушевності, щирості. Але це не дозволяє письменниці глибоко розкрити внутрішній світ героїв. То ж вона знову й знову послуговується художніми деталями. Наприклад, портрет героїні Броніслави психологізується за допомогою промовистої деталі – очей: “Її очі, обведені чорним колом, здавались мені чорними бездонними криницями. Що відбилося в її очах ? Здивування, смертельний жах... і радість ? Так, радість, я бачив, як спалахнула вона золотою цяточкою на дні цих чорних криниць” [3, с.515]. Переживання оповідача відтворено досить послідовно й часто: “Серце так колотилося, що, здавалося, щось перехоплювало дихання” [3, с.469], “Стримав себе, а в серці мов урвалось щось” [3, с.514], “Серце впало, мов підбитий птах” [3, с.515], “Я кружляв біля брами, мов хижий звір в клітці… Комір душив мене, мундир спирав груди… тому чеканню, здавалось, не буде кінця” [3, с.518]. У творі також багато ліричних відступів, що засвідчують ставлення героя до зображуваного. Наприклад: “Її (Броніслави – Г.Н.) героїзм і патріотизм чарували мене. Я почував себе сп’янілим. Думки кружляли вогненним колом круг моєї голови. І що таке це почуття патріотизму, звідки зроста воно, чим наставля волю!? Вона така хороша, молода, багата, щаслива своїм коханням, – все, все віддає, кидається в життя, повне небезпеки й страшних пригод, щоб зрештою вмерти на полі січі, там, де поляки вмирають за отчизну?

“Отчизна”. В її вустах це слово не було звуком порожнім, я розумів, що в нім було її життя” [3, с.475-476].

Автор уміло поєднує оповідь з діалогом (діалогом-суперечкою, діалогом-описом, діалогом запитань і відповідей та ін.). Наведемо приклад першого з названих різновидів:

“ – Але як козак, як українець маю багато чого закинути вам.

– Що саме?

– Не будемо згадувати минулого: ви самі визнаєте його помилки, – діти не відповідають за батьків... Тепер Польща повстала за свою незалежність, – то є святе право нації, я визнаю його. Але Польща вимагає приєднання до своєї території Волині, Поділля, Київщини. Чи ж це польська територія, польський нарід? Чи ж то один рік гриміли тут шаблі й лилась кров козацька за свою незалежність?” [3, с.482].

Цілком у дусі оповідної манери подані в повісті “Діамантовий перстень” інтер’єри, пейзажні замальовки. Таким є, наприклад, осінній краєвид: “Вже був пізній ранок, сірий, ніжний осінній день простелився над парком, він не був похмурий, тільки сумовитий, бо там, за хмарами, почувалось сонце. В очі мені кинулись одразу ясно-зелені газони, квітники, підстрижені дерева, алеї троянд. Тепер, вдень, і сад, і парк визирали ще краще, ніж учора. Листя ще не злетіло з дерев, але осінь уже торкнулася їх своїм пензлем. Купи зелених дерев, багряних кленів здіймалися на зеленому тлі парку і здавалися кавалками дорогої парчі, кинутої на темний килим” [3, с.444]. Цей та інші пейзажі свідчать про поетичну душу автора, про його вміння помічати найменші зміни в оточенні.

У створенні відповідного колориту повісті велике значення має вдало дібраний автором загальний тон розповіді. У “Діамантовому персні” вдало поєднуються епічна, драматична й лірична тональності, та все ж, на нашу думку, остання превалює. В рядках твору відчувається невимовний жаль за пройденим життям, нереалізованими мріями і сподіваннями. Таких розміркувань у повісті чимало: “Як кохала! Та й він веселий, молодий, чи ж не кохав він її? чи не створені вони були одне для одного? Але – він офіцер, вона бідна квітка польова. О, вона побігла б за ним на край світу... Але він не озвавсь, вона не сказала.

І кожне пішло своїм шляхом, а невимовлені слова кохання каменем прикипіли до серця” [3, с.553].

Або інший приклад: “Дід змовкнув, сива голова схилилася на груди. В хаті стояла тиша... чути було тільки, як міряв годинник час, радість і горе, життя і смерть...

І здавалось мені, що сиві сувої минулого, розгорнені дідовим оповіданням, знову згортаються і осідають туди, в ту бездонну безодню, куди пішли всі людські радості, болі, надії, думки... ” [3, с.555].

Мова повісті “Діамантовий перстень” надзвичайно розмаїта. Багата тропіка й фразеологія засвідчують майстерність автора, глибоке знання лексичних скарбів українського й польського народів. Кожна фраза письменниці видається детально відшліфованою. Словесно-образні формули є точними й ощадними: “зорі вже грали не так яскраво”, “замок глянув сліпими очима”, “серце стиснув такий пекучий жаль”, “поза всім випливала вже думка темна, як грозова хмара”.

Ідейна концепція твору проектувалася на часи Л.Старицької-Черняхівської, коли продовжувалися репресії з боку московської влади, спрямовані проти національно-культурних і державницьких проявів. Повість була свого роду викликом більшовицькому режимові, що успадкував від царського уряду ті ж механізми гноблення й цькування народів. Безперечно, цей твір Л.Старицької-Черняхівської і на сьогодні не втратив своєї ідейно-художньої вартості, користується популярністю у читачів. За сюжетом повісті, що відзначається неабиякою кінематографічністю, можна було б успішно відзняти історико-пригодницький фільм.

Твори “Микола Коваль” М.Венгера та “Діамантовий перстень” Л.Старицької-Черняхівської належать до різних століть та епох, але в них віддзеркалюється (попри відмінності в оцінках подій, у стильових параметрах) небайдужість українців до процесів, що відбуваються в сусідніх національних спільнотах.

Джерело: Галина Немченко. Польське повстання 1830-1831 рр. у повістях “Микола Коваль” М.Венгера та “Діамантовий перстень” Л.Старицької-Черняхівської | Просвіта Херсонщини http://prosvita-ks.co.ua/galyna-nemchenko-polske-povstannya-1830-1831-rr-u-povistyah-mykola-koval-mvengera-ta-diamantovyy#ixzz4todENyC1