Мій домашній
друг
Живу я у
великому будинку. Обійстя теж чимале. Одного літнього дня бачу, що дідусь
привіз коробку. А там – цуценятко, маленька вівчарка. «Знайомтеся, це наша
охоронниця!» – сказав дідусь. Ми назвали її Ладою. Маленькою вона була
незграбною чорною кулькою. Лапки були широкі, вушка – зігнутими. На мордочці
чітко було видно коричневі брови. Хвостик від радості завжди виляв туди-сюди. Лада
росла невгамовною собакою, інколи ловила бабусиних курей. Тоді ж бабуся її ой як «виховувала».
От я виріс, а зі мною і Лада стала дорослою прегарною вівчаркою: висока,
сильна, енергійна. А коли гавкне, то всі знають, до нас так просто не зайти. Голос
у неї не по-жіночому гучний. Одне Ладі не подобається, це коли настає линька. Доводиться
усім терпіти. Але після неї наша собака стає молодішою, одягається в нову блискучу шерсть. Я дуже люблю з Ладою ходити на прогулянки. Вона тоді на волі
нагасається уволю! Моя Лада найвірніший друг!
Немає коментарів:
Дописати коментар